Сергей Жадан - Інтернат

— У тебе шось є? — не вірить малий.

— Консерви, — відповідає Паша. — Тільки я без ножа.

— Ну ясно, — криво усміхається малий. Лізе кишенями, дістає складеного ножа. З одного боку лезо, з другого — ложка.

— Де взяв? — питає Паша.

— У місцевих виміняв, — відповідає малий. — На сигарети.

— А сигарети де взяв? — дивується Паша.

— Теж у місцевих виміняв, — пояснює малий.

Паша розуміє, що далі краще не розпитувати. Дістає металеву банку, в темряві пробиває її ножем, починає люто шматувати. Тут-таки ранить руку. Вдруге за цей день. Перемащує кров’ю куртку, джинси, пробує зупинити кров. Малий дістає з рюкзака носову хустинку, чисту, випрану, акуратно згорнуту. Паша невміло намотує все це собі на руку.

— А це в тебе звідки? — питає Паша про хустинку.

— Дідова, — пояснює малий. — Він мені їх цілу пачку дав. Я ними кросівки чистив. Це остання.

Паша згадує про старого. Подзвонити треба було, думає. Він же там хвилюється, мабуть.

— Забув йому подзвонити, — говорить Паша.

— Забув чи не захотів? — перепитує малий.

— Шо значить не захотів? — удавано дивується Паша.

— А ти йому часто дзвониш? — нагадує малий.

Паша думає щось заперечити, потім попускається.

Справді, думає, кого я тут агітую. Простягає малому банку з консервами. На банці в місячному світлі тьмяніють краплі крові.

— Будеш? — питає.

— Перехотілося, — відповідає малий.

Паша складає ніж, віддає малому. Консерви ставить на підвіконня.

— Я йому колись купив його перший телефон, — розповідає про старого. — «Нокіа», простенький. Забив туди номери — свій і сестри. Ну, мами твоєї. Пробував навчити писати есемеси. Не навчив. Не подобалось йому писати. Але одного разу написав. Знаєш коли?

— Ну?

— На річницю смерті мами. Ну, бабусі твоєї. Написав, шоб нагадати. Я його потім питаю: ти шо не подзвонив? А він каже: боявся, шо розплачусь. Уявляєш? Я думаю, він із нами через це й не говорить: боїться, шо розплачеться.

— А я думаю, — каже малий, — він із вами не говорить, тому шо говорити з вами нема про шо.

Паша мовчить. Встають, рушають на вихід. Паша раптом повертається, бере з підвіконня консерви, ставить їх на долівку.

— Для чого? — не розуміє малий.

— Псам, — коротко пояснює Паша.

Виходять під місяць. Перетинають поле, знаходять діру в бетонному мурі. Далі рівчак, стежка, спалена вантажівка, що потрапила сюди невідомо як. Довго йдуть високим очеретом, стежка виводить до залізничної стрілки. Починаються вагони. Пройти безкінечним коридором паленого заліза, пролізти під чорною від сажі цистерною, вилізти на платформу, опинитися на вокзалі.

Людей стало ще більше. Хоча бомбили начебто саме тут. Ті, хто прийшов раніше, дивляться на новоприбулих із недовірою. Мовляв, нам і самим місця не вистачає. Збоку все це нагадує корабель, що йде на дно у відкритому океані. І ось пасажири сидять, дивляться на воду, що прибуває, а в цей час звідкись із глибин океану випливають пасажири ще одного корабля, який уже встиг благополучно затонути. Лізуть на корабель, хапаються за троси та рятувальні кола, тішаться, що так добре все склалось. А ті, що сидять нагорі, на палубі, дивляться на них із ненавистю, сиплють прокляття, обурюються, не виявляють жодного співчуття, жодної краплі співпереживання. Хоча потонуть, ясна річ, усі.

В залі очікування Пашу відразу ж вираховує патруль. Двоє молодих, у новенькій незабрудненій формі, ніби щойно з параду. Вивуджують Пашу з малим зі строкатого бабського натовпу. Підходять, підкреслено ввічливо вітаються, присвічують ліхтариками, просять показати документи. Доки Паша копається в кишенях, із підозрою розглядають кров на рукаві його куртки, свіжу глину на черевиках, темні мішки під очима, запалений під утоми та холоду погляд. На малого дивляться без інтересу. Хіба що чіпляються поглядом за бейсбольну битку, яка стримить у нього з рюкзака. Але хто їх знає, цих місцевих: може, вони тут просто бейсбол люблять, треба буде розпитати в начальства. Гортають Пашин паспорт, незадоволено гмикають, побачивши на першій сторінці прапор. Ще не звикли до того, що тут у всіх місцевих паспорт із ворожим для них прапором. Знаходять прописку, повертають документи.

— Що вокзал? Працює? — питає Паша, осмілівши. Говорить так, як і вони, правильною російською, навіть акцент намагається відтворити, хоча це особливого враження на військових не справляє.

— Ніхуя тут у вас не працює, — неохоче відповідає один. Другий узагалі відвертається від Паші, щоб не відповідати.