Сергей Жадан - Інтернат

— Чорт, вони все винесли, — говорить Паша.

— Хто? — питає малий.

— Ну ці, місцеві. Ну не суки, а?

— А шо ти від них хотів? — говорить малий. — Вони Ніну ненавидять. Давно б спалили тут усе, якби не боялись.

— Ну, вже не бояться, — припускає Паша.

— Ага, не бояться, — погоджується малий. — Паш, — кличе раптом.

Причому, кличе таким голосом, що Паша відразу ж підривається й підходить до нього. Малий дивиться в куток, Паша перехоплює його погляд. Холодна буржуйка, перекинутий стілець, затоптані газети з плямами вже застиглої крові. І пальто вгорі. Паша піднімає мобільник вище, присвічує. Кілька кульових отворів у сукні, ледь помітних, треба пригледітись, аби зауважити. Паша підходить, торкається пальта. Воно так і не просохло. Рахує сліди від куль. Нараховує чотири.

— Для чого вони це зробили? — питає малий ледь чутно.

— Не знаю, — відповідає Паша. — Не знаю.

— Вони вбили його? — допитується малий.

— Мабуть, — відповідає Паша, — мабуть. Нікого не шкода, — говорить він, засовуючи мертві пальці в діряве сукно. — Нікого.

Серце стискається, він відчуває, як паморочиться в голові, як його злегка веде. Намагається прийти до тями. Таке відчуття, ніби всередині в нього другий день стискається пружина — велика, холодна, сталева. Стискається весь цей час, щохвилини, щосекунди. Стискається до кінця, до межі. Стискається, тиснучи на груди, не даючи дихати, перекриваючи повітря. І ось, коли дихати зовсім немає чим, коли груди починають німіти від нестачі кисню, Паша подумки, повільно, не поспішаючи, рахує:

пружина різко розпрямляється, боляче витискаючи серце, Паша глибоко й різко хапає ротом повітря, закашлюється, задихається, згинається, впершись долонями в коліна, важко віддихується, відчуваючи, як пружина продовжує розпрямлятися, кидаючи його назад, розвертаючи його, даючи йому сили рухатись далі.

— Швидко, — говорить він малому. — Швидко, йдемо. Малий дивується його голосу — сухому й вимогливому, дивується, але не заперечує: йдемо — то йдемо. Вимикають ліхтарик, вибираються на вулицю, прослизають за ворота, розчиняються між дерев.

Всі одинакові, повторює Паша, швидко рухаючись у темряві, всі. Серед його знайомих — точно всі. Всі як один. Паша згадує позаминулий вересень, перший тиждень навчання, ще по-літньому сонячний день, ліниве перекочування сонця над шиферними дахами станції, темно-руді, як мокра цегла, валки вагонів, що прокочуються за сухою сосновою алеєю. Учні порпаються в палісадниках довкола школи, прибирають територію, рубають старими заступами живучий степовий бур’ян, що забиває собою прилеглу територію. Поодаль, на спортивному майданчику, молодші теж щось гребуть, збирають, виявляють активність. Для вчителів добра нагода погрітися на сонці. Паша стоїть у своєму кабінеті, прочинив вікно, ловить тепле, гіркувате від диму повітря, сонно спостерігає за дітьми. При дітях наглядачем стоїть Вадік, трудовик, можна сказати, Пашин приятель — у робочих джинсах і темній сорочці, знервований і неуважний. Дітей він не любить, особливо цього й не приховує. Діти його теж не люблять і теж нічого не приховують. Діти взагалі нічого не приховують. Загальну освіту й вигадали, аби їх від цього відучити. Старшокласники не так працюють, як навзаєм собі заважають: хлопчики намагаються один одного перекричати, дівчатка дивляться на це з погано прихованим замилуванням. Пацани з одинадцятого пресують Дімку з депо — худого, з нерозвиненими плечима, з жовтим нечесаним волоссям. Дімка погано вчиться, погано вдягається. Навіть говорить погано. Ось вони й дістають його. Використовують як боксерську грушу. До його честі, він пробує давати здачі, якось механічно, без ентузіазму, відбивається, відкрикується, проте на нього насідає відразу четверо чи п’ятеро, тож шансів у нього жодних. Паша розуміє, що все це заходить надто далеко: з Дімки вже стягли черевик і тепер намагаються закинути його, в сенсі черевик, на печальний вересневий клен, однак втручатись не хочеться. Зрештою є трудовик, це його відповідальність, хай сам розрулює. А трудовик стоїть, привалившись до стовпа, покурює неуважно, дивиться, і помітно, наскільки йому байдуже, що з ними всіма буде. Хай хоч повбивають одне одного. Тим більше, що саме цим вони й займаються. Валять Дімку в квітник і починають прикопувати. Лезо заступа зблискує на сонці. Слід втрутитись, думає Паша, але не втручається. І Вадік, трудовик, теж не втручається. І за якимось разом заступ таки влучає прикопаному Дімці просто в череп, лунає глухий стукіт металу об кістку, і потому розпачливий, непереборний, запаморочливий рев: Дімка лежить у напіввикопаній могилі й люто розмащує кров чолом, а кров заливає йому очі, осліплює, змішується із землею. І вже тоді трудовик кидається до нього, розкидає старшокласників, як щенят, хапає Дімку, тягне до класу. І решта вчителів теж збігається на рев пораненого, і Паша теж прибігає, крутиться, метушиться, щось підказує, всім заважає.