Сергей Жадан - Інтернат

Потім були батьківські збори. Виявилося, що батька в Дімки немає. Себто є, але на збори прийти не може — сидить. Прийшла мама, влаштувала скандал. Школярі мовчали, морозились. Педагогічний колектив теж чомусь почав морозитись: заговорили всі відразу, спочатку звинувачували самого потерпілого, потім звинувачували старшокласників, потім дісталось і мамі, мовляв, не так виховує, не приділяє достатньої уваги. Паша хотів узяти слово, розповісти, як усе було, але не взяв, не розповів — підвівся, вийшов на ґанок, закурив. За ним вийшов трудовик. Ссссссука, сказав, очевидно, про маму. Попросив закурити. Остання, відповів Паша. Трудовик зрозумів це як запрошення — заліз до пачки, виловив останню сигарету, швидко викурив, пішов назад, сваритись. А Паша після цього кинув курити. Взагалі.

Півтора року тому. Всього лише півтора року тому. Спокійні часи, розмірене життя. Ще півтора року тому Паша ходив на роботу, вечорами й на вихідних займався репетиторством, на життя цілком вистачало. Скуповувався в секондах та оптових магазинах, зовні могло здатися, що добре одягається. Хоча насправді куртка на ньому ношена, і черевики він узяв браковані, довелось ремонтувати. Але фірмові. Простуватий телефон, китайський наплічник. Чогось більшого йому, за великим рахунком, і не було треба. Марина одягала себе сама. До ресторанів вони не ходили: ну, просто не було на станції ресторанів.

І ось минуло півтора року. Репетитори стали непотрібні. Діти розбіглися. Марина від нього пішла. Трудовик опинився по той бік лінії фронту.

Добігають до сходів, що обриваються вниз, у місто. Малий втомився, відстає, спльовує слину. Паша забирає в нього рюкзак, присобачує до грудей, як парашут. Йому не важко, у нього рюкзак майже порожній, хіба що консерви глухо стукаються одна об одну. А малий помітно здав, йому б посидіти десь у теплі, але де ти тут його знайдеш, тепло? Туман зовсім розсмоктався, і над містом висить круглий, кольору підсохлого сиру місяць, підсвічений знизу червоним, мовби його вмочили в теплу кров. Небо порожнє-порожнє, жодної зірки, жодного руху, лише мертвотне відсвічування повні над цією долиною смерті, яку їм треба перейти від початку до кінця. Віддалік, за залізничними коліями, щось палає високим білим вогнем. В іншому місці тліють опалі дими. І по всьому місту чутно діловите автоматне тріскотіння. Загалом, у місті відчувається рух, ніби там, під повним місяцем, розбитими вулицями ганяють невидимі юрби в пошуках тепла й харчів. Звідси їх не видно, проте добре чутно, і від цього стає ще моторошніше.

— Спускаємось? — питає Паша радше сам себе.

Малий ледь помітно киває головою, проте далі стоїть, не рухається. Тоді Паша міцно бере його за руку, так міцно, як тільки може. Малий охоплює його долоню, хапається за його мертві пальці, як за щось, чому єдиному можна в цьому житті довіряти, і вони рушають. Перші п’ятдесят сходинок. Вітер видуває з долини запах застояної води, запах фармацевтики. Ще п’ятдесят. Сходи кришаться під ногами, схоже, минулої ночі їм сильно дісталось: уламки котяться вниз, виломлюючись просто з-під підошов. І ще п’ятдесят. Зрізане осколками дерево, акуратний слід від міни відтиснуто на асфальті. І ще п’ятдесят. І ще. Місто стає все ближче. Все ближчим стає запах диму, все ближчим стає відчуття страху, відчуття безпорадності. І ще. І ще п’ятдесят, останні.

Парком виходять на вулицю, вздовж липової алеї дістаються трамвайного кільця, пригинаючись, вистрибують на трасу, перебіжками, намагаючись не зупинятись на відкритому просторі, добігають до площі. Стоять під ялинами, ховаються. З того боку площі — палац культури. Чорний, вигорілий ізсередини. Вікна винесло вибуховою хвилею. Схожий на телевізор без кінескопа. За ним починаються подвір’я п’ятиповерхівок, ними можна вибиратись далі, у бік проспекту. Головне — перебігти зараз площу. Паша уважно роззирається навсібіч. Ніби нікого. Площа порожня й тиха. Перебігти її — хвилинна справа. Але все одно страшно: ніхто не бачить тебе, але й ти так само нікого не бачиш. Місяць висить якраз над будівлею палацу, ніби підказує: давайте, не гайте часу, біжіть просто на моє мертве світло. Побігли, шепоче Паша, не випускаючи руку малого, і вони ломляться вперед. І щойно рятівні ялини, за якими вони ховались, лишаються позаду, як звідкись з-поза площі, збоку від дороги, чути невідворотний ляскіт гусениць по асфальту. Ще далеко, за квартал звідси, однак Паша вже безпомилково розрізняє: 64-й, ні з чим не сплутаєш. Ганяється він за мною, чи шо? — панікує Паша й відчайдушно біжить уперед, волочачи малого за собою. П’ятдесят метрів. Танк уже десь поруч, за найближчим від площі будинком. Ще п’ятдесят. Зараз, зараз вискочить, Паша вже відчуває його. І ще п’ятдесят, і ще. Вже тут, ось уже вивалився з-за рогу, ще кілька метрів — і викотиться просто на них. Паша прискорюється, малий позаду починає нити. Ще п’ятдесят. Черевики стають важкі й гарячі. У таких черевиках лише йти на дно. Місяць робить речі близькими й чітко окресленими, з жовтавим відливом, із потойбічними тінями. 64-й уже гримить за їхніми спинами, не озирайся, кричить сам собі Паша, нізащо не озирайся, не озирайся. Ще кілька кроків — і вони залітають за ріг, падають на асфальт, на биту цеглу, на порожній пластик пляшок, на собаче лайно та рвані афіші, котяться, здираючи шкіру долонь об гостре каміння. Паша відразу ж прикриває собою малого, ніби це може зарадити, ніби так його не помітять. А їх і справді не помічають: 64-й, не затримуючись, котиться в бік трамвайного кола — туди, звідки вони щойно прийшли. Розминулись, думає Паша, пощастило. Встає, піднімає малого. Той тре забитий лікоть. Куртка на плечі порвалась, ліва кросівка луснула. Зате сльози висохли. Самі собою.