Сергей Жадан - Інтернат

За городами ґрунтівка, розмазана танковими траками. Перебираються глибокими коліями, глина липне до черевиків в’язким тягарем, біжать мокрим пасовищем у бік колишньої ферми. Два розбиті корівники, у траві лежать залізобетонні плити, збоку стримить заіржавіла водогінна вежа, над нею крізь туман проглядає низьке посріблене небо. Двері корівника винесли місцеві. Сама будівля схожа на скелет великої тварини, ну так — великої рогатої худоби: вибілені дощами стіни, провалене снігом перекриття, все інше давно розтягнуте по норах і домівках, жодного вікна, жодних дверей, лише чорні діри й холодні протяги. Забігають досередини. В кутку два великих намощених із соломи гнізда. Схоже, хтось відлежувався. Гільз довкола немає, отже, не стріляли, просто пересиджували. Скоріш за все, поранені: в одному місці солома темніє всотаною кров’ю, в земляну долівку втоптано порожні ампули, одноразові шприци, розкислі бинти. Гнізда встигли набратися вологи: очевидно, ті, хто тут лежав, пішли кілька днів тому. Гостро відгонить сечею й мокрим ґрунтом. Паша підходить до вибитого вікна, намагається в тумані бодай щось розгледіти. Скоро почне сутеніти. Туман мерехтить і осідає під дрібним дощем. За дощем чорніють дахи приватного сектору, високі дерева, темні ряди кукурудзи. А далі, праворуч, обрій обривається, і там, у долині, лежить місто. Міста не видно, але звідти, де воно лежить, підіймаються чорні високі дими. Підіймаються ще звідучора, ніби десь прорвало ґрунт — і з землі виходить щось найгірше, а як це найгірше зупинити, не знає ніхто, оскільки ніхто не знає, як так сталося, що ґрунти розступились, випустили із себе всю цю чорноту, яка розповзається тепер січневим небом, забиває собою всі отвори й щілини. І хто гаситиме ці дими? — думає Паша. Так же вигорить усе довкола, як у середньовічному місті: від дому до дому, з вулиці на вулицю, кілька днів — і немає нічого.

— Склади горять, — говорить малий.

— Які склади? — не розуміє Паша.

— Залізничні, — пояснює малий. — Ось там, бачиш?

Малий показує кудись у дощ. Паша приглядається: за кукурудзами й дощем можна розгледіти сірий дим, що важко осідає, не може піднятися вгору, осаджуваний дощем.

— Уявляєш, скільки там усього згорить? — із якимось захватом говорить малий.

— Уявляю, — каже на це Паша. — Давай відпочинемо. Ти голодний?

— Ні, — відповідає малий. — Після цих кишок і їсти не хочеться.

— Ніна ваша, — говорить Паша, помовчавши, — різка така.

— Нормальна, — не погоджується малий.

— Шо вона всіх повчає? Як у школі.

— Так вона і є в школі, — нагадує малий. — Якою їй ще бути? Вона так завжди говорить. Її за це й не люблять. За те, що вчить усіх, — уточнює малий.

— Ну, мене вчити не треба, — ображено мовить Паша. — Без неї розберусь.

— І сильно ти розібрався? — питає малий.

Паша мовчить. Згадує Ніну, злоститься на себе — чому не відповів їй, чому промовчав?

— Їй, схоже, нікого не шкода.

— А кого має бути шкода? — цікавиться малий. — Фізрука? Чи тебе?

— Ну, я тут ні при чому. — Паша намагається говорити простіше. — Просто не можна всіх звинувачувати. Всі різні.

— Да? — недовірливо говорить на це малий. — А мені здається, ви всі однакові. Знаєш, як у нас прапор зривали?

— Ну? — не розуміє його Паша.

— Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.

— І шо? — далі не розуміє його Паша.

— Ну, коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились. І нічого не робили. Чоловік сто — дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.

— Ладно, — говорить на це Паша. — Давай іти.

— Давай, — погоджується малий.

Виходять під дощ. Ідуть, щуляться, в’язнуть у мокрій землі. За фермою тягнеться пустище, далі видно лісосмугу. Йдуть на неї. Час зовсім не відчувається. Йти важко від початку, далі не стає ні легше, ні важче. Механічно переставляють важкі від налиплої землі ноги, мерзлякувато ховають руки в кишенях, малий робить це по черзі: доки одну відігріє, друга — з биткою — встигає промерзнути. Добрідають до лісосмуги. Паша продирається крізь колюче гілля, малий тягнеться слідом. Виходять на відкритий простір. Прямо перед ними обривається глибока улоговина, яр, забитий туманом, як подушка пір’ям. Таке враження, ніби весь туман стягнуло вниз, ніби він стік туди, сховався на якийсь час.

— Обійдемо? — питає Паша.

— Не вийде, — відповідає малий. — Пару кілометрів гак робити.

Стоять і недовірливо дивляться вниз. Яр широкий. Дна не видно. Лише біла моторош заливає краї, підступає під ноги. Ступиш туди — вийдеш із іншого боку життя. Але обходити теж не хочеться.