Сергей Жадан - Інтернат

— Їм не вперше, — підтримує розмову Паша.

— Не вперше, — погоджується фізрук, дістає з пальта сигарети, прикурює від вогню, різко нахилившись і ледь не обпаливши собі вії. — Хоча ти правий. Ясно, спробують на нас усе повісити, на тих, хто тут лишився. Так і станеться, точно. Тільки чорта з два вони на мене шо повісять! — розпалюється Валєра, і моментально зникає вся ця його бронебійна лексика з методичок. — Не вийде! Я до цього всього не маю жодного стосунку! І вони не мають! — показує він пальцем кудись за Пашину спину. Паша навіть озирається, хоча там, звісно, нікого: коридорна сутінь, мальовані синьою фарбою стіни їдальні. Але зрозуміло, що говорить фізрук про вихованців — про тих, які розбіглись, і тих, що лишились. — Вони теж не мають до цього всього стосунку. Шкода їх, Паш. Віриш?

— Вірю, — вірить Паша.

— Да, — погоджується сам із собою фізрук, — шкода. Не в той час народились, не в тій країні. Інша річ — ми. Ось нам є що згадати, — фізрук якось легко й по-доброму сміється, аж Паша теж починає усміхатися слідом за ним. — У нас була справжня країна, нам не треба було боятись. Я своє дитинство завжди згадую з усмішкою. Серйозно, віриш?

— Вірю, — підтверджує Паша.

— А ти? — прискіпливо питає він Пашу.

— І я, — не приховує Паша. — І я з усмішкою.

— Ну а ти, Нін? — помічає нарешті фізрук свою директорку. — Згадуєш своє дитинство з усмішкою?

Ніна дивиться на вогонь, мовби зовсім не чує питання. А потім відповідає:

— Ні, — відповідає, — не згадую, — відповідає. — З дитинства я пам’ятаю лише відчуття голоду.

— Ну, всім непросто було, — не погоджується фізрук.

Але Ніна коротко його перебиває:

— Не всім, — каже, — далеко не всім. Мені ось дійсно було непросто. Мені їсти було нічого. І мамі моїй теж їсти було нічого. Хоча її дитинство припало саме на той час, коли ви крали будматеріали. Він же розповідав вам про будматеріали? — звертається вона до Паші.

— Розповідав, — розгублено підтверджує Паша.

Фізрук незадоволено гмикає, але мовчить.

— Не гмикайте, — Ніна далі говорить спокійно й невиразно, ніби зізнається в смертних гріхах і вже наперед знає, що на неї очікує. — З голоду, звісно, ніхто не вмер, як бачите, але й нічого доброго про своє, як ви кажете, дитинство, згадати не можу. Знаєте, Валерію Петровичу, як мене називали в школі? Вам як фізруку цікаво буде. Спортсменкою.

— Чому? — дивується Паша.

— Тому що я завжди в кросівках ходила. Влітку і взимку. Хтось із сусідів віддав. Тата в мене не було, чим займалася мама — розповідати не буду. Але те, чим вона займалася, грошей їй не приносило. І в неї, до речі, тата теж не було. І вона теж усе своє дитинство проходила в чужому одязі. І теж нічого доброго про це своє дитинство не згадувала. І про країну вашу так само. І не боялись ви не тому, що країна у вас така чудова була, а тому що вас завжди хтось прикривав: як не батьки, то райком комсомолу. А ось мене ніхто не прикривав. І їх, — показує вона рукою за спину, на фарбовані сині стіни, — теж ніхто не прикриє. Крім нас із вами. Але це зовсім не значить, що вони повинні боятись. Вони не повинні боятись. Інакше гріш ціна всьому нашому досвіду й усім нашим дорослим знанням. Гріш ціна.

Ніна замовкає. І Паша з фізруком теж розгублено мовчать, не мають що відповісти, не готові. Лише сухо пострілюють дрова в буржуйці, і знову такими чіткими стають вибухи в туманному місиві.

— І ще, — додає Ніна. — Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили?

— Я, Ніно, туди не ходжу, — з викликом відказує на це фізрук.

— І як звати нашого депутата — не знаєте?

— Поняття не маю.

— І на чиєму боці він тепер воює — навіть не здогадуєтесь?

— Ні, — Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається.

— Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? — питає Ніна. — Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне — щоб вони нормативи здавали?

— До чого тут нормативи? — дещо розгублено говорить Валєра.

— До того, — не пояснює Ніна. — Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?

— Я не боюсь.

— Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами — боїтесь. І їм, — показує Ніна за спину, — боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.