Сергей Жадан - Інтернат

— Давно тут? — питає Паша.

— Відразу після закінчення педагогічного інституту, — говорить на це фізрук. — Ветеран педагогічної діяльності.

Я тут усіх пережив, — додає від себе. — Ти ж бачиш, усі розбіглися. Хіба що Нінка залишилась. Передаю досвід молодим колегам.

— Ясно, — говорить на це Паша схвально. — Діти у вас хороші.

— Хороший контингент, — погоджується з ним фізрук. — Неблагополучні родини, кримінальний елемент, вплив вулиці. Відсоток алкоголізму серед батьків, несприятливі соціальні обставини. Вони ж нікому не потрібні, — знову додає Валєра від себе. — Їх сюди, як щенят до притулку звозять. Перекладають відповідальність на педагогічний колектив, — додає ще раз про всяк випадок.

— Можна подумати, це лише у вас, — підхоплює Паша. — Да в будь-якій школі те саме: ніхто нікому не потрібен. Хто ними займається — невідомо, для чого народжували — ніхто не знає.

— Народжували для продовження роду, — пояснює фізрук. — А ось виховний процес лишається на низькому рівні. Нам добре було, — говорить він, подумавши. — Ось, скажімо, коли нас узяли тоді, в сімдесятих, за розкрадання народного майна.

Паша дивиться на нього з нерозумінням. Якого майна?

— Я про будматеріали, — уточнює фізрук. — Нам влаштували товариський суд. На оптовій базі, в актовому залі. Притягли батьків, прийшли вчителі, партійне начальство. І давай нас пісочити. Без поблажок. З погрозами, шантажем, пропозиціями засадити нас по повній. Ми ж уже не малі були. Проблеми перехідного віку, адаптація до вимог соціуму. А ми не боялись. Дивно: згадую нині свої тодішні відчуття — зовсім не боялися. Знали: нічого нам не буде. Полякають-полякають — і відпустять. Тому що за нами стояла ціла країна. З фабриками, заводами, шахтами та партійною програмою. І нас ніхто не здасть. А це дуже важливо. Особливо в підлітковому віці. Правда ж?

— Правда, — погоджується Паша.

— Ось, — підхоплює фізрук. — Нам пощастило всім просто. У нас була нормальна країна, нормальне дитинство.

— А іграшки? — нагадує Паша.

— Іграшок не було, — погоджується фізрук. — А країна була. Нормальна країна. Не найгірша. Дітей принаймні вирощувала. Ось мене, скажімо, виростили. І я нічого не боявся. Тут виріс. Повернувся після закінчення педагогічного інституту, — нагадує фізрук. — Передаю досвід молодим колегам. Я, щоб ти знав, нікуди звідси й не піду. Мене так виховали. У тій, іншій країні. Ось усі розбіглись, а я залишився.

— Ніна теж залишилась, — нагадує Паша.

— Так, — погоджується фізрук, але далі говорить про своє. — Ось чому я залишився, не втік? Тому що мені немає чого боятись. Я ніколи нікуди не ліз. Я просто робив свою роботу. Чого мені боятися? Згоден?

Паша мовчки киває головою. Ясна річ, що згоден. Звісно, згоден. Сам такий. Так само завжди робив свою роботу, не тікав. Чого мені боятись? — питає сам себе Паша. Боятись нічого, я ні в чому не винен, відповідає він сам собі. Я нікого сюди не кликав, я нікого не виганяв. Я просто роблю свою роботу. Я просто вчу дітей правильно писати. Як на мене, заняття куди важливіше за стояння на блокпостах. Блокпости знесуть, а правила граматики залишаться. Тож до мене жодних претензій. Та й до нього ось теж, думає Паша про фізрука. Хороший він усе-таки мужик, простий і безпонтовий. Усі втекли, а він залишився. І далі залишиться, можна не сумніватись. Справді, всіх переживе. Житиме вічно. Люблю таких. Паша остаточно розчулюється, гарячий чай і затишний обідній вогонь роблять його сентиментальним. Давно йому так спокійно не було.

Заходить Ніна. Мерзлякувато огортається пледом, соває свого гострого носа до тарілок і кружок, перераховує консерви, після чого підходить ближче до буржуйки, простягає руки, гріє червоні долоні. Валєра помічає її, проте не особливо зважає, так, наче її немає тут. Та й вона нічого не говорить, здається, навіть зовсім їх не слухає. Думає щось своє, гріє долоні. Коли Валєра замовкає, виразніше лунають вибухи й автоматне тріскотіння за вікном, відразу ж стає незатишно, ніби хтось із теплого сонного купе прочиняє двері в гамірливий вагонний коридор. Тому Валєра квапиться продовжити:

— Головне, хто за все це буде відповідати? — він показує рукою довкола. — Ніхто не буде. Ось побачиш, винних не знайдуть.

— Нас зроблять винними, — припускає Паша.

— Не зроблять, — впевнено заперечує фізрук. — Ще чого. Відповідати мають ті, хто все це почав. Я особисто подивлюсь, як вони викручуватись будуть. Мені просто цікаво, — повторює він, — як вони будуть викручуватись.