Сергей Жадан - Інтернат

Паша здригається, дивиться на старого й розуміє, що ніякий він не божевільний, що все він чудово розуміє, в усьому він прекрасно розбирається. І Пашу бачить просто наскрізь. І старий теж бачить, що Паша все чудово розуміє, тому дивиться уважно, прискіпливо, з жовтою ненавистю в очах. Паша нервує, не знаючи, що робити, поправляє пальцем окуляри, втискається в стіну. Приглушити його треба чимось, думає, дивлячись на старого, просто взяти й приглушити. І погляд його поступово важчає, остигає, мов земля під зимовим дощем, і він повільно, повільно кладе запальничку назад, до кишені, але старий перехоплює цей його рух і навіть у темряві помічає, як змінився в Паші погляд, і коли мовчанка між ними стає зовсім нестерпною, раптом відкидається назад і починає хрипко сміятись.

— Да, служивий! — сміється захлинаючись. — Отак от! Ага!

І сміється так відчайдушно, що Паша теж не витримує й починає посміхатися. Старий натомість аж кашлем заходиться — нутряним, отруйним, так що Паша знову втискається в стіну. Старий відкашлюється, переводить подих, заспокоюється.

— Дощ який, а? — питає його старий все так само весело. — Тобі куда?

— На станцію, — відповідає Паша.

— Це там, — старий упевнено тицяє нігтем у темряву. — Он там, бачиш? Це Полярна.

Паша дивиться в темряву. Вона рухається й пульсує. І жодних зірок там, ясна річ, немає. Є натомість уся та каламуть, яка вже котрий день висить над містом, обтяжує його, наповнює його собою. Скільки потрібно ще часу, аби все це закінчилось? — думає Паша, розглядаючи навскісні потоки. Скільки часу потрібно, аби все це зникло під водою? Час зупинився, нічого не лишилось, нікого не шкода. Я ніколи не зможу звідси вибратись, ніхто не зможе звідси вибратись живим, усі залишимось тут, усі поляжемо під цією мертвотною водою. Паша згадує все, що бачив за ці два дні, всі вимучені очі й перекручені злістю обличчя, всі хрипкі від зневоднення голоси, всі розхитані безсонням постаті, весь холод і всю вологу, і його раптом починає піднуджувати — і від того, що перемерз, і від того, що дуже хочеться їсти, і від старого, який пахне смертю, так, ніби розкладається просто тут, у дощових потоках.

— Бачиш? — питає старий. — Бачиш її?

— Не бачу, — відповідає Паша.

— Правильно, — погоджується старий. — Правильно, немає там нічого. — І говорить, як у гарячці, тицяючи пальцем у темряву: — Два товарняки з тілами. Два вагони, служивий. Сам бачив. На моїх очах. Нічого немає. Нікого не шкода.

Бере пакети, тягне, підставляє голову під дощ, зникає за рогом.

Схожий на рибалку, що за цілий день так нічого й не піймав: дощовик, під ним камуфляж, на ногах гумаки. Черево висить, як торба в листоноші. З халяви чобота стримить нагай — щоб ніхто не сумнівався, з ким має справу. Крутить великою стриженою головою, кричить, командує. Але ніхто не слухає. Бійці довкола метушаться — не так, аби щось зробити, як просто, аби зігрітись. Підкочують під вокзальні сходи чорну від диму польову кухню, розпалюють, прогрівають їжу. Дощ не припиняється з ночі, не вщухає, заливає вогонь. Бійці витягують звідкись великий намет із рекламою місцевого пива, напинають над кухнею, самі теж забиваються всередину. Алєксєй Єлісєіч стоїть під холодним січневим небом і не знає, як бути далі: залізти в намет — і опинитись на рівних із підлеглими, втратити авторитет, так би мовити, чи залишитись на вулиці — й остаточно промокнути. Важкі холодні краплі стікають товстими неголеними щоками. Стоїть і злісно обзиває бійців. А ті у відповідь теж обзиваються, аж зрозуміло стає, що це в них така манера спілкування — занадто емоційна, чи що.

Як у подружжя, що живе разом не перше десятиріччя: всі пристойні слова давно закінчились, для комунікації лишились прокльони й прокляття. Не мовчати ж тепер, правда?

Паша з малим вибираються в зал очікування. Проштовхуються крізь натовп, поближче до вікон. За вікнами, повернувшись до бійців, надривається Єлісєіч. Що кричить — не почуєш, але жестикулює так енергійно, що все зрозуміло. Дим із кухні розбивається дощем, стелеться землею. Менше за все хочеться виходити з будівлі вокзалу назовні, під дощ. Жінки в залі стоять, туляться одна до одної, припадають до вікон. Так, ніби дивляться кіно без звуку. У головній ролі Єлісєіч. Великий німий. Розмахує руками, погрожує кулаком, загрозливо показує поглядом кудись за обрій. Раптом повертається й зауважує глядацьку аудиторію — десятки наляканих жіночих облич, що уважно стежать за кожним його рухом та жестом. Затинається на якусь мить, окидає всіх суворим отаманським поглядом, фокусує зір і знову починає кричати — заклично й підбадьорливо. Лексику, схоже, використовує ту саму, проте якось ураз підтягує черево, навіть щоки підтягує — військовий, одне слово. Паша спостерігає за ним і ловить себе на думці, що погляд в Алєксєя Єлісєіча такий відкритий і пронизливий, ніби він звертається безпосередньо до нього, до Паші, ніби саме з ним, Пашею, ділиться чимось сокровенним. Чорт, так і є, доходить до Паші, він же мені щось і кричить. Паша розштовхує жіночок, пробивається до дверей, відчиняє їх. Представник, долітає до нього незадоволений голос Алєксєя Єлісєіча, йобаної громадськості. Паша спускається сходами, накидає на голову капюшон. Малий не відстає, йде слідом, тримаючи в руках битку. Підходять, Паша протягує Єлісєічу свою задерев’янілу руку. Єлісєіч напружується, але тисне. Малому теж тисне, за інерцією. Схоже, не знає, як говорити, підбирає інтонацію. Зрозуміло, що так, як із бійцями, говорити з Пашею не можна: по-перше, представник громадськості, по-друге, дитина поруч. Тому збирається з думками, змахує краплі з обличчя, киває товстою щокою в бік кухні.