Любко Дереш - Тереза та парабола

Я закричав і не зчувсь, як попісявся.

Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я дуже гостро усвідомив оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря — вершина гори, залита яскравим ранковим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола. Збоку. Внизу. Відкритий простір — це відчуття недосяжності лінії обрію, незважаючи на її виразну присутність поруч.

І просто розчахнуте навстіж небо.

І наче підземне джерело, у голову постійно б’є думка, що я на висоті хмар. А це — дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав вдруге, і повалився навколішки біля Курсанта, і сховав голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в усвідомлення висоти.

Не знаю, як довго ми лежали й трусилися з жаху перед цим відкритим, просто необійнятим простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.

Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:

— Льолік, можеш вставати!

Він озирнувся через плече, і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. Він повірив мені.

О тій порі тіні чіткі та об’ємні. Матеріальні.

Льолік сів навкарачки, потупивши погляд — я розумів, що він боїться глянути в небо.

Я прислухався: його дихання ставало рівномірним. І я відчув, як відпускають живіт судоми паніки. Я відчув заледве не полегшення. Майже радість.

Курсант глипнув на мене, та, схоже, не впізнав. Тоді він підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив той самий спазм жаху, жаху настільки глибокого, котрий прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком. Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що мешкає в людському тілі. Те, інше. Справжній крик того другого.

Він кричав і кричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що Льолік побачив у глибині неба щось набагато більше — можливо, саму суть глибини.

І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила почала тягнути Льоліка у небо.

Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння. Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він все ще судомно видирав траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на власні очі, як він розмахував ногами у повітрі, і як копіювала льолікові рухи його тінь. А потім якийсь кущик трави не витримав і видерся із землі. І Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється на чорну крапку, а там і зовсім зникає у безконечності.

Я залишився сам.

Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.

Так закінчив Льолік. Він упав у небо.

Антон перевів подих і витер заслинені губи.

— І ти можеш це пояснити? — спитала Терезка.

— Звичайно. Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти.

Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.

Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка. За хвилину жінка повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.

— Добрий день! — голосно привітав її Антон.

Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з’яву поглядом і відчула, як у голові зсунулись плити. Стало тихо.

Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?

Жінка виглядала років десь так на п’ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і сірим, як старий циферблат, обличчям. У правій руці вона тримала пласкогубці з сіро-блакитними ручками, у лівій — незапалену цигарку (ПРИЛУКИ, відмітила Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).

Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.

— У вас не будзє вагню? — врешті наважилася та.

Антон, припалюючи дрібно тремтячу цигарку, сказав:

— Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось… Я Антон, а то — Тереза.

— А мене Марією звати. Розказаць? — перепитала вона, розкурюючи сигарету. — Та шо вам розказаць, діти?

— А от шо на душі лежить, те й розкажіть.

Жінка знову недовірливо глипнула на Антона, але той вдумливо курив. Перехопивши її погляд, він підбадьорив кивком голови.

— Ой, шо на душі лежиць… Дуже тяжко мені на душі, діти.

— А шо таке?

— Та маю такий клопіт дома… нєма спакою. Ой, нєма дома у мене спакою. Зі свекрухою сваримся… маю сина, то він у них живе, і не знаю, як то тепер будзє, з такою невісткою.