Любко Дереш - Тереза та парабола

Тому першим, що вона почула від Антона при зустрічі, було:

— Я думаю, його просто не існує, — впевнено сказав той.

В повітрі, між землею і паволокою хмар стояло нерухоме сіро-жовте світло. Дерева шуміли ледве-ледве, а кульочків сьогодні їй не траплялося зовсім.

— Звідки така впевненість?

— Просто у Львові такої вулиці як “Набережна” не існує. Це я тобі ґарантую.

Терезка пробувала зрозуміти, яким їй сьогодні видавався Антон: неначе розгубленим, а може… окриленим?

Терезка мовчала й чекала, що буде цей тип втирати їй далі.

Антон, не змігши перебороти Терезчиної тиші, врешті озвався:

— У Львові її не має, але може бути… Ти знаєш, де є вулиця Беранже?

Терезка кивнула.

— Але поклянися перше, що мовчатимеш, як риба… Це не можна говорити нікому іншому. Чуєш?

Терезка поклялася.

— На підручнику з геометрії, — для певності попросив Антон.

Терезка влаштувала йому й це. Щойно по тому Антон сказав щось суттєве.

— Ти пам’ятаєш Льоліка Курсанта? — спитав перше той, закурюючи цигарку.

Терезка невизначено поворушила губами. Пам’ять звідкілясь добула мальовничу футболку з написом:

орнаментованим листочками священного ґанґу, і це допомогло вловити вже призабутий образ: ціле літо Курсант ходив у шапці-вушанці: казав, що боїться, як би йому не знесло голову. Казали, Льолік крапав “плазму” цілий тиждень, не просихаючи, і видів щось ТАКЕ, від чого йому зрівало шифер з цвяхами і кроквами. (Зокрема, побутувала версія, буцім Курсант осягнув, чому в Ісуса перша група крові.) Потім, казали, Льолік зав’язав з “архе” й поїхав десь на Шипіт. На Купала той, мовляв, роздягнувся біля ватри до трусів і взявся танцювати на жаринах. А потім раз — і пирнув себе в живіт ножем. І пішов, голий і мокрий від крові, вниз до річки. І не повернувся. То, казали, потім його вушанку собі панки з Шостки забрали.

— Ше як був живий Льолік Курсант, ми з ним побували на Набережній. Ми були тоді закрапані “плазмою” і ми сканували по Львову на причандалах, ти ж сама знаєш, як це: причандалитися на “плазмі” і дивитися на людей, на хмари, на бруківку… То ти спочатку видиш “бруківку” БУКВАЛЬНО, а тут уже “бруківка” вибухає міріадами обсидіанових епітетів, ніби дібраних от кутюр до кожної подряпини на її поверхні. Ну, та ти знаєш. Так от. Ішли ми якось із Курсантом з Коптської на Беранже, такі намалімонені, що небо кришиться, глип на назву вулиці — а то вже ніяка не Бераже, а натуральна тобі “Набережна”. Ми тремо очі, тремо, роззираємося, але сама розумієш — шо? там вже під “архе” очі терти. Точніше, які там вже під краплями очі… Ну, ти в курсі. Курсант мені й каже, що ми вже не у Львові. Аж я тут раптом в секунду виджу то все як на газеті і пояснюю: Львів то хоч і Львів, але вже тепер зовсім інший, паралельний. Тоді ми раптом вкидуємося, шо це просто інша лексична версія Львова… Ну, ти шариш, про шо я. А будинок… той цілий сім-вісімнадцять стовбичить там, як отвір. Це така закинута рухлядь, схоже на те, що він колись горів. І згорів.

— Ви лазили у нього?

— Ну… Та. Але ми тоді кров’ю заприсяглися не розказувати, шо такого там Льолік… шо ми з ним там надибали… Потім ми повернулися у той Львів, який знають всі; де все, як положено: площа Ринок, Франко, Шевченко, Беранже — ти розумієш. Тоді ще вся тусня “плазматиків” трималася купи, всі щовечора збиралися, обмінювалися досвідом… виявилося, шо ми з Курсантом були першими, хто відкрив паралельні варіанти Львова. Тепер про Набережну, сім-вісімнадцять пам’ятають хіба одиниці, грицані архемани. Вони називають його Останньою територією. Не чула?

Терезка заперечливо похитала головою.

— Але фішка в тому, що про сім-вісімнадцять дізнашєшся саме ти, і то буквально кілька днів по тому, як закрапалася. Це не спроста. Тобою зацікавилися з тамтої сторони, — Антон невизначено кивнув головою і нервово посміхнувся, потер носа і озирнувся. — тобі потрібно заглянути в Останню територію.

— Ах, так? — Терезка зробила великі очі. — А навіщо, скажи?

— Це змінить ціле твоє життя! А заодно і моє. Ти ж хочеш пізнати істину?

— Але я не хочу міняти життя. Мені й так незле.

— Ти не хочеш міняти життя, але, як бачиш, життя хоче змінити тебе. Тобі від цього не дітися. Це команди геометрії. Істина поза ними. Паралельність — це одна з форм геометрії. Скажи мені, ти дружиш з Евклідом?

— Але чого ти так хочеш, щоби я пішла туда?

Антон завмер, і Терезка посміхнулася. Цей момент плану він явно опустив із виду. Кілька секунд простоявши з відкритим ротом, він тихо мовив: