Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

— Киць-киць-киць…

Ніхто не відгукнувся. «Цікаво, яка вона у нього, та кішка? — подумала медсестра. — Напевне, така ж стара, як і він сам».

Вона мимохідь оглянула кімнату. Ліжко, килимок біля нього, старі шпалери на стінах, ще старіші книжкова шафа і шафа для одягу, стіл, на ньому накидано паперу, два обдерті стільці біля стола. Медсестрі нестерпно захотілося вийти.

Десь через тижнів два вона пригадала цей виклик. Несподівано зринув у пам’яті й номер телефону із записки в руці померлого.

Ще через два дні, ввечері, на своїй черговій зміні, не витримала і набрала таки цей номер. Знову відгукнувся чоловік.

— Покличте, будь ласка, Ніну, — попросила медсестра.

— А хто це?

— Її знайома.

— Слухаю, — сказала Ніна, очевидно, щось дожовуючи.

— Вибачте, що турбую вас, — сказала медсестра. — Я зі станції «швидкої допомоги». Ми приїжджали, коли помер ваш батько…

— То в чому річ? — спитала Ніна після невеликої паузи. — У вас є до нас якісь претензії?

— Ні-ні, — сказала медсестра. — Жодних претензій. Просто… Там, у вашого батька…

— Я слухаю, — сказала Ніна.

— У вашого батька в руці була записка. Щоб ви забрали кішку. Ви її знайшли?

— Кішку? — Ніна перепитала це явно розгублено. — Яку ще кішку?

— Здається, ваш покійний батько писав, що її звали Мурка, — нагадала медсестра. — То ви… Ви її знайшли?

Настала довга пауза. Медсестра почула Нінине дихання і ще чийсь голос, здається, її чоловіка, який гукав: «Нін, підгоряє».

— Вибачте, — сказала врешті-решт Ніна. — Наскільки мені відомо, в батька не було ніякої кішки.

— Не було? — розгублено перепитала медсестра.

— Ну, може, я й помиляюся, я взагалі-то у нього перед тим давно не була, але… Він взагалі-то казав колись, що хотів би завести кішку… То у вас жодних претензій?

— Жодних, — зітхнула медсестра. — Вибачте, — і поклала трубку першою.

Ще через тиждень медсестра знайшла у журналі викликів адресу того старого. Наступного дня, відіспавшись після нічної зміни, поїхала на його тридцять третій квартал.

Як і тоді, першого разу, двері до квартири на п’ятому поверсі були прочинені. Але цього разу за ними чувся голосний дратівливий гул.

«Циклюють паркет», — зрозуміла медсестра і тихенько відійшла від дверей.

За день до останнього (найостаннішого!) екзамену для випускників одного із львівських вишів майбутнього економіста Арсена Нечимлюка вбили. Ні, фізично він лишився живим і продовжував, як сказав би один із колишніх високопоставлених чиновників загальноукраїнського масштабу, функціонувати як фізична одиниця. Але постріл пролунав з вуст Арсенової однокурсниці Лесі Юхимчук, прекрасних, ледь припухлих вуст тієї самої Лесі, яку більшість їхніх однокурсників вважали його, Арсеновою, спочатку дівчиною, а потім і нареченою. Навіть сперечалися, куди вони поїдуть після отримання диплома — до нього, у галицьке село, чи до неї — у волинське, хоча був і третій варіант — десь знайдуть собі роботу у Львові. Останнє було малоймовірним, особливо для людей їхньої спеціальності — економістів у галицькій столиці, як і скрізь, вистачало, їх виші продукували чи, як казав Віталик Мосіюк, гострослов-однокурсник, викидали, як гній з-під дрисливої корови.

— Маю щось сказати тобі, Арсенчику, — промовила Леся при їхній зустрічі після, за визначенням самого викладача, останньої необов’язкової консультації.

Вони стояли біля вікна у коридорі, Леся на консультацію запізнилася. «Ти прийдеш?» — спитала напередодні. — «Не знаю, — сказав Арсен, — якщо ти прийдеш, то і я прийду, хоч що там вже консультувати?»

— Прийди, — сказала вона два дні тому.

— Маю щось сказати тобі, Арсенку, — тепер.

«Маю щось сказати» і виявилося тим пострілом. На початку він складався з енної кількості слів-дробинок:

— Арсенку, я розумію, тобі буде боляче й несподівано, але ти маєш вислухати й зрозуміти. Це буде чесніше, ніж якби я тобі нічого не сказала й поїхала.

— Поїхала? Ти кудись їдеш?

— Так. Завтра вранці. Екзамен починається о дев’ятій, я піду складати першою, бо о десятій ми виїжджаємо, — сказала Леся і подивилася на годинник — може, щоб переконатися, чи ще далеко до десятої.

— Ми?

Арсен нічого не розумів.

«Ага, черговий розіграш», — встиг подумати.

— Так, ми їдемо з Олегом. Відпочити за кордоном. В Іспанії.

— З Олегом? Хто це?

— Арсенчику, я розумію, тобі буде боляче. Але це мій наречений. Майбутній чоловік.