Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Старий шморгнув, сплюнув і закашлявся — довго і надсадно. Наче відповідаючи на той кашель, десь за стіною бару загавкав пес, теж протяжно і якось надсадно.

— Звиняйте… Ну, теє, навесні вже добре видко стало, що понесла наша Варочка, груба, як то по-вченому…

— Вагітна?

— Ну, так. Батько наші строгі були, в крик, в репет, за пасок. Навіть мама не змогли оборонити. Як звати та хто?.. Варка тоже у плач — він сказав, що там, на Донбасі, де забойщиком на шахті до служби був, зосталась у його дівчина, справдешня нівєста. Що тут так, по дурості, «западьонки», красіві, казали, то й переконався. Ну, а Варка, що ліпше втопиться, ніж проситиме женитися. Тато покійні: як звати, кажи, негіднице, ну там ще і гірші слова були… Вона й відказує, що ім’я таке дивне, Ромуальд. Хоть і шахтьор, а батьки з благородної сім’ї. Прикащиком, чи що, нібито колись батько його був. Ну, а наші тато в часть, а там: ніякого Ромуальда нема, ну він знову до сестрички. Та не сам, а з старшиною з тої часті. Ну, як батько дав Варці джосу, при тому ж старшині, то таки призналася, що родимка біля лівого вуха і очі голубі, як льон на панському полі, коли цвіте, ото таке в неїного кавалєра. За тими примєтами і найшли. Хоть і шахтьор, а незавидне, худюще, очі чи то од голоду, чи зі страху світяться, Романом звати. Мали його під суд оддати за соблазнєніє. Правда, обіцяв подумати, чи жениться…

Старий покосився на Настю — та схилилася над прилавком, а помітивши його погляд, нагнулася. Хоч, певно, чула все. А може, й знала цю історію…

Трохим нахилився до журналіста ближче, дихнув важко.

— Ну, одним словом тая бесіда у п’єтницю була, а у неділю — війна. Казали, дот ніякого врага не пропустить, вогнем змете. А побили їх, як мишей у норах. Ну, в понеділок раненько пішли тато до того дота. Нівроку здорові були ще тоді, то й Романа приволікли. Геть закривавлений той красноармєєць, рука посічена вище ліктя, без пам’яті, але живий. Мама помогли заволокти до хати, ну і я помагав, а там тато й кажуть до Варки: «Ото тобі жениха доставив, теперка вже не втече». От і вся історія. Таке діло.

— Він лишився? — спитав несподівано хрипко Віталій.

— Зостався, чого ж… Виходили, став по хазяйству помагати, батюшка їх з Варкою у церкві повінчав. Ніби й вдячний був за той порятунок, до Варки соколом, а вечором сяде на лавці за ворітьми, цигарку смалить і мовби кого виглядає. Ну, а коли другі совєти прийшли, у сорок четвертім, забрали його на фронт. Варка тоді Ганіним братом Дмитром, того, груба, ци то вагітна була. Думала, не заберуть. Таке діло. Забрали. А мо’, й сам захотів, бо з воєнкомату не вернувся, два письма всього потому прислав. У сорок п’єтім, навесні, у другім письмі — у госпіталі, писав. Ранений під Кенігсбергом, везуть в Росію на лєченіє. І все. Як у воду канув. Варка кудись писала, отвєт: «В списках убитых и пропавших безвести не числится».

Далі Віталій дізнався — ростила Трохимова сестра дітей сама. На ноги ставила, як могла. Ну, і він, Трохим, помагав, бо не тільки мати, а й батько вже після війни слабували. Нагарувалися. Ну, що там казати, виростили, поставили на ноги якось. Дмитро, той десь у Расєї, а Ганя… Ну, Ганя заміж так і не вийшла, хоч хлопці сваталися…

Слова з розповіді діда Трохима то тихо дзюркотіли, то спинялися, наче стомлювалися, й передихнувши, бралися йти далі.

Віталій замовив ще по п’ятдесят грамів, і старий все-таки випив.

«Може, й не треба було, — подумав Віталій. — Вік у нього… Та щось мені на душі мулько. Обом стало мулько. І наче знову похолоділо…»

Дід Трохим глянув на кореспондента на диво майже тверезими очима:

— Ганя вже, як мати неїна, Варка, знацься, представилася, царство їй небесне, на Донбас їздила. Дідо, ну, батько покійні, сказали якось, що той посьолок, з якого Роман був, Красноватка називається. — Старий часто засапав, та пересилив, договорив. — І Варка мала підозру, що Роман туди після госпіталю поїхав. Тико горда була, не написала, не поінтересувалася. А Ганя сильно хтіла батька хоть на старості побачити. Чи хоть його могилку. Побачила… Тико ж, каже, там на могилі дві дати через чорточку: тища дев’ятсот двадцятий і тища дев’ятсот сорок п’єтий. Виходить, у ту свою Красноватку поїхав умирати. Таке от діло…

Через півгодини Віталій ішов до того місця, де зупинялася маршрутка. Враз подумав, що треба було б навідатися для повноти картини до дота за селом, того дота, з якого батько Ганни витягнув чоловіка для доньки, Ромуальда-Романа, котрий вернувся на Донбас, «у ту свою Красноватку помирати».