Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

— Мені казали, що батько ваш не тутешній був?

— Хто казав? — жінка зирнула насторожено.

— Ваші односельчани.

— Ну, люде скажуть… Авжеж, з окруженців… Лишився, до мами покійної пристав.

— Але ж ви, мені в сільраді казали, восени сорок першого народилися?..

— То й що? Вам паспорт мій тре чи щоб я щось розказала?

— Вибачте, будь ласка.

Небагато довідався у цій хаті Віталій. Так, народилася у сорок першім, та що згадувати… Батько з матір’ю жили, потім на фронт батько пішов, там і пропав. Згинув, загинув, яка різниця, коли нема. Мати з ними двома осталася, вона й брат, у сорок п’ятім, зразу після Нового року за два тижні по Різдві родився. Ну, яке потому життя було вдовине, то вже…

Господиня тихо заплакала. Сльози її душили дедалі сильніше, а потім почала хапати повітря.

— Ніц вам казати не буду більше. Йдіте собі… Оно хіба хай Трохим розкаже. Він тоже дитина війни. Він мій дядько. Звиняйте… Ни можу… Ой, ни можу…

Чоловік, на вигляд за вісімдесят, котрий мовчки сидів усю недовгу й небагатослівну розмову, взявся проводжати незваного гостя. Віталій вирішив — може, його хоч трохи розпитає. У матеріалі обов’язково згадає. Тільки ж у нього завдання про тих написати, хто у воєнні роки народився. До Дня Перемоги. А поки що не густо сіється.

Вже біля воріт дядько Ганни сказав:

— Ви-те, той, не обижайтеся на Ганю. Не говірка вона та вообще… Тут історія така…

Він нахилився, стишив голос, мов його міг підслухати рвучкий холодний вітер, що налетів з-за хати.

— Якщо не для газети… просто так вам кажу… діло було таке…

Умовк, певно, зважував — казати чи ні? Щось мав сказати і не міг. Чи теж не хотів. А може, боявся, бо на хату небіжки оглянувся.

Віталій вирішив узяти бика за роки. Принаймні стимулювати майбутню розповідь. Нагнувся до старого, котрий плямкав губами і не міг здобути слова, як та жінка в хаті.

— Може б, ми по п’ятдесят грам випили? У вас тут бар є? Чи буфет?

Старий зирнув на нього якось так подивовано, мовби Віталик запитував, чи вчора в них не приземлялися марсіяни.

— Чого ж? Є бухвет, отамо, в магазинчику… І бар є, окремо, там, де раніше молоко приймали… Настя Сакунцьова з чоловіком, тим, що десь на заробітках напитала, під бар ту хатину й переробили…

— То ходімо?

— Ну, я хіба пива троньки… Бо, самі бачите, вік… Не віз уже, а колимага розбита…

Бар у Вітрівці виявився маленьким, не бар, а барчик — з двома столиками, правда, стіни стилізовані під сільську хату з півниками і дівчиною біля колодязя та козаком-парубком біля неї. Розписи були старанні, але Віталик подумав, що художник, певно, списував їх із якогось килимка.

— От, Настуню, тобі посєтітєля привів, — сказав до жінки за вузьким шинквасом дід Трохим. — Щитай, такого в тебе й не було. Журналіст аж із області.

Хлопець, котрий допивав пляшку пива, при їхній появі, а, певніше, Трохима, сердито щось буркнув, поспішно доковтнув пиво й вийшов. Молодичка, що байдуже було глипнула на відвідувачів, подивилася на Віталика привітніше. У тому погляді десь так тридцятилітньої жінки з обвітреним сільським обличчям раптом зблиснули Крим з Римом, а чортик, який вистрибнув з кутика лівого ока, здавалося, промовив: «А пацанок нічого, хоч і молодюній».

— То що питиме поважний гість? — проспівала вона.

У самому питанні вже були провокація-заохочення.

Віталій все ж, окрім двох пляшок «Львівського світлого», замовив ще й по п’ятдесят обом горілки та канапки.

За столом дід Трохим промовив:

— Ну то отой, що тутка був… меї жінки покійної сестрин внук…

— То що ж…

Віталій не знав, що казати далі й підняв чарочку:

— Давайте за… Та за Перемогу… Певно, воювали?

— Не вспів, — сказав дід і відпив трохи, а тоді, поставивши на стіл: — Спокусився-таки…

Віталій свою порцію випив майже до дна. Відчув, як пекуча рідина подарувала продмуханому вітром тілові дещицю тепла.

По хвилині-другій мовчанки вирішив нагадати:

— То ви казали — історія була… До війни…

Дід Трохим відкусив хліба, зітхнув, посовався по лавці.

— Та що казати… Ганю… Ну воно той — життє… А тоді… Як прийшли у тритцять дивєтім перші совєти, то стали скоро собі оті страхіття бетонні ставити…

— Доти?

— Ага, доти. Бо ж границя стала рядом, за Бугом. Те й села, що коло самої границі, виселили, а нас — нє… — Сьорбнув пива і продовжив: — Землю під них стали рити, то й з села брали, наших. А стіни ставити, плити ті великі сторчма вкопувати, то вже зі Сходу людей привозили. Ну, а потому, як звели, то стали солдати в тих дотах діжурити. Хлопці такі молоді, ну, звісне діло, в село до дівчат шастали. Декотрі з наших дівок з солдатиками любов закрутили. Ну й Варка, Ганіна мати, сестра моя, знацься, тоже. Молоденьке було, молодюсіньке, довірливе з того свіданія прибіжить, очі світяться, як у кішечки, щоки горять. Навіть молоко і сметану в той дот крадькома носила. Ну, я молодший був, політок, підліток, значить. То з Варки дражнився — солдатська нівєста, за корчем присєста. А вона так гордо — я подруга красноармєйца. Ну і наприсідалася, надружилася…