Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

— А знаєш, — сказала вона, — у Колодяжне, до Косачів, приїздив ваш Іван Франко.

— Наш?

— Не чіпляйся за слова, — засміялася Леся. — Я мала на увазі, що він, як і ти, зі Львівщини.

— Тоді і я повезу тебе в Нагуєвичі.

У Нагуєвичах вони побували. Леся сказала, що їй сподобалися обидва будиночки (не такі вже й бідні, сказала Леся), вони побродили лісом, а ще екскурсійний автобус спинявся в лісі, коло якоїсь лісової кнайпи-забігайлівки, і, доки інші випивали та закушували, вони вдосталь набродилися, націлувалися й наобнімалися, а Леся сказала, що як вернуться до Львова, закохає його до смерті.

А зараз, вже на автовокзалі, Арсен раптом подумав, що мусить з’їздити в те Колодяжне. Сам. Уявлятиме, що з Лесею. Чом би й ні? Речей у нього небагато, вмістилися у заплічник, головні відвіз додому ще перед екзаменами. Ну, зробить трохи гак дорогою додому. Десь увечері буде вдома. Ні — то переночує в Луцьку, у готелі, гроші ще в нього є. Глянув на розклад і зрадів — маршрутка «Львів — Ковель» відправлялася всього лиш за півгодини.

Він приїхав до Ковеля по обіді. А на пероні вокзалу, чекаючи на свою маршрутку (за ціною квитка зрозумів, що Колодяжне десь зовсім недалеко від Ковеля), раптом побачив, як під’їхала інша маршрутка. Прочитав: «Ковель — Стара Вишня» і нижче: «Через Галинівку». Наче струмом вдарило. То було село його Лесі. Хай колишньої Лесі. Те село, про яке був у нього свій спогад. Де також кохалися з Лесею.

Арсен згадав їхній приїзд до Галинівки минулої осені. На Покрову, храмове свято у Лесиному селі. Ще дорогою Арсен пожартував, що колись обов’язково проведе у її селі референдум, щоб перейменувати Галинівку в Лесівку. Жартував — от побачиш, всі проголосують.

Згадував, якою привітною була її мама — худенька, маленька жінка. Як разом ходили до церкви. Слова сусідки: «Лесечко, з вас буде гарна пара». І поцілунок Лесі крадькома після цих слів.

За хвилин сорок він був у Галинівці. А вийшовши з маршрутки, подумав, що не знає, нащо приїхав. Леся десь там, за кордоном, на іспанському курорті. Навідатися до її батьків? Що він їм скаже? Переконуватиме, що Лесі не треба виходити за того багатого чмура? Чмура? Він ревнує? Звісно, ревнує. Гострий напад болю стис серце. Серце, наколоте на терня. Присів на лавочку. Ні, він не піде до її хати. Не зможе. Треба вертатися назад, до Ковеля. До Колодяжного не поїде, це теж буде йому надто боляче. Подивився на табличку на стовпці обіч зупинки. Маршрутка на Ковель буде за годину. Якщо точніше — через п’ятдесят сім хвилин. Хай, пройдеться до центру села, хочеться пити, то вип’є води, а може, й пива. Тут, у Галинівці, він знає, є й крамниця, і два бари.

Він таки посидів у барі з назвою «У Косака», випив своє пиво. «Оболонь». Світле. Живе, якщо вірити написові. Подумав, що в назві бару, то, мабуть, прізвище власника. Майже, як Косач. Косачі. До яких приїжджав (приїздив, почув Лесин голос) Іван Франко. Здається, вона казала, що з сім’єю, а Леся, Леся Українка тільки зустріла їх, бо мусила їхати на лікування. Йому теж треба лікувати. Душу. Нехай, колись він таки завітає в Колодяжне. Коли залікує душу й зустріне іншу дівчину. Якщо зустріне, звісно.

Арсен встав. «Ще пляшечку?» — спитала дівчина за стійкою. Похитав головою — ні, з нього досить. Поплентався до виходу, а далі вулицею. Світило сонце, припікало. Незабаром зеніт літа.

«Життя триває, не закінчується, а ти надто вразливий, друже мій», — подумав.

Проходячи повз продовгуватого будинку, Арсен Нечимлюк побачив табличку обіч дверей — «Приватне сільськогосподарське підприємство “Золотий колос”. Щось наче підштовхнуло його. Зайшов і в русявої дівчини у кабінеті з написом «Приймальня» спитав, чи їм не потрібні економісти?

— Зайдіть до Віктора Івановича, — сказала дівчина. — Це наш голова правління. Він поки що є, бо зібрався їхати на поле.

Віктор Іванович виявився моложавим круглоголовим чоловіком із залисинами. Почувши, що прийшлий шукає роботи, запитав, звідки він, і здивувався, коли довідався, що з Львівської області. Арсен сказав, що колись випадково був у Галинівці й село йому сподобалося. Показав диплома.

— Приватний університет, — скептично промовив Віктор Іванович.

І коли Арсен подумав, що то була найідіотськіша затія цього дня, раптом почув, що його можуть взяти з іспитовим тримісячним терміном економістом з виконанням обов’язків також бухгалтера.

— Я згоден, — сказав він.

Арсен Нечимлюк прожив у Галинівці неповних п’ять років. Спочатку найняв житло в бабусі неподалік від контори, та через півроку йому дали кімнату у двокімнатній квартирі будинку, що колись називався будинком для вчителів і колгоспних спеціалістів. У другій кімнаті жила Ольга, медсестра з місцевої лікарської амбулаторії. До неї регулярно навідувався місцевий хлопець Мишко, закоханий в Ольгу, і погрожував розібратися з Арсеном, якщо щось помітить…