Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Коли такий «культурний» відпочинок швидко набрид, ми стали на вихідні їздити до Херсона. Ходили там у кіно, театр, каталися на катері по Дніпру. До Херсона спочатку добиралися автобусом, але тре було їхати близько трьох годин з Каланчака до Цюрупинська (нині знову Олешки), а тоді пливти тим же катером до Херсона. Майже півдня проходило. До того ж добиратися тре було вкрай тряскою дорогою.

І тоді ми, молоді й шалені, вирішили літати літаком. З Каланчака до Херсона літали знамениті АН-2, «кукурудзники». Дорога по часу скорочувалася вчетверо чи й п’ятеро, а квитки на «кукурудзник» не вельми й вартували. Правда, обов’язково потрапляли у повітряну яму, але всі незручності компенсував краєвид, який відкривався під крилом, — «кукурудзник» літав доволі низько.

Уявіть собі неозорий степ, залитий сонцем. Поля і дерева внизу, маленькі хатки, а ген до обрію над цим — легкий димок. І от за вікном раптом побачили, як зелений килим озимини переходить у червоний, яким, здається, спалахнула вся земля. Здогадалися — то цвітуть польові весняні маки. І тюльпани.

Цей разючий краєвид незабаром перейшов в інший — наш АН-2 летів уздовж широкого водного плеса, освітленого і наче теж запаленого чи й освяченого вранішнім сонцем. Дніпро згори постав у всій своїй величній красі. І здавалося, що там, унизу, пливе ще один літак — то була крилата тінь. А потім над садами літачок почав знижуватися і пішов на посадку навстріч розкритим зеленим обіймам землі.

То було одне з найгарніших, найпоетичніших видовищ, які довелося бачити в житті! І відчуття, що ти живеш в такій великій і красивій країні. Маю на увазі не тодішній СРСР, а таки Україну. То був один із моментів, коли народилося відчуття її. Саме такої, великої і гарної, сказати б, природно вродливої.

Недавно я пригадав цей політ і пошкодував, що «кукурудзники», з яких добре видно землю і маково-тюльпановий шедевр на ній, вже не літають. Ще незабутні враження пережив, коли літав на гвинтокрилі українських прикордонників над Луцьком і, зокрема, нашою гордістю — Луцьким замком — з фотохудожником, незабутнім Миколою Зінчуком, роблячи фоторепортаж. Гвинтокрил над замком, якому майже сім століть! І коли з лучанином Василем Сидоренком літав на дельтаплані над лісом між Луцьком і райцентром Ківерцями…

У цьому польоті страх переходив у захоплення, ніби ти ставав сам тим маленьким птахом-дельтапланом. І було дивне відчуття, що ліс унизу в той момент росте, щоб дотягнутися до цього залізного пташка, а може, й до неба. Ліс, якщо й не летів, то біг слідом за нами, прагнучи злетіти.

Невже люди навчилися будувати літаки, гвинтокрили, дельтаплани тільки тому, що бачили, як літають птахи?

А може, їм хотілося побачити землю з неба?

Може, вони в польоті мали з’єднати землю й небо?

«А може, щоб це зробити, не треба й злітати?» — подумав раптом я.

Перед моїми заплющеними очима раптом постав зелений килим поля, червоний — маків, тюльпанів, сонячний Дніпро під крилом.

І раптом згадалася кінцівка того польоту над степом і Дніпром. Коли приземлилися, дядько, який сидів біля іншого вікна, а точніше спав усю повітряну дорогу, розплющив очі й спитав:

— Що, вже прилетіли?

…Ми ще не прилетіли.

Бабі Любі зимно. У грубці потріскують дрова, а їй — зимно. Холодно рукам, які простягає до вогню. Тепло мовби обминає її старечі руки.

«Майбуть, скоро вмиратиму», — думає вона.

«То й що?» — Баба чує чийсь голос і озирається.

У хаті, окрім неї й вогню в грубці — нікого. Крізь прочинені двері бачить на покуті двійко ікон. Ісус, як завше, добрий, привітний, а от святий Пантелеймон — чогось супиться. Збоку висить іще одна ікона — Богоматір з маленьким Ісусиком. Звідси не видно, та баба Люба знає — Матір Божа, мама Марія, як казала колись неїна матір Параска, дивиться привітно і… із якимось дивним співчуттям. Знає, яке вона, Люба, життя пройшла. І про чоловіка, котрий утопив, щитай, життє в горілці, і про дітей, що по світах порозліталися. Маринка оно аж в Італії, вже й чоловіка, і дітей забрала. Коли то ще приїдуть.

У грубці тріскотить, спалахує сильніше вогонь і обриває невеселі думки.

Люба думає, що їй ще гріх скаржитися. Чоловік то згорів од тої горілки, али ж який муляр був! І в свему селі, і привозив із заробітків в других областях. Цимало грошей і забирала, доки не кидався у зимові запої. І Маринку собі в Бога і мами Марії впросила після двох старших гицлів. А в «гицлів» самих уже діти, і од усіх онуків має. То й що, ну й порозліталися, так тепер мало хто батьківської хати й навіть свего села тримається.