Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

— Я зустрів у вас вислів «Космос людської душі» і ще, що людина — це живий Всесвіт. Хіба можна порівнювати те, що носить у собі людина, з космосом?

— Я вважаю, що так. Те, що кожна людина знає про цей світ, те, що вона пізнає в собі й інших, — це своєрідний космос. І глибини людської душі не мають дна. Навіть в останнього безхатька, не кажучи вже про інтелектуалів. Недарма Сковорода закликав «кинути Копернікові сфери», а заглянути, як він висловився, «в сердечні печери». У літературі чи не першим спробував заглянути дуже глибоко наш земляк Микола Гоголь. Наш! А за ним уже Флобер, Достоєвський, Кафка, Пруст, Фолкнер, Камю й інші. Я написав напівжартівливий, напівфілософський есей «Лист», де звернувся якраз до безмежного Космосу і спробував відповісти на це запитання. Утім, не даремно кажуть про зв’язок людського мозку з космосом і мозок як частину Космосу.

— Ви називаєте себе «людиною двадцятого століття», кажете, що вам незатишно у двадцять першому. Але ж скільки страшного, фатального для людини було в тому столітті…

— Я народився якраз посередині минулого століття. Так, у тому столітті було багато страшного, але багато й доброго. Там були війни й тоталітарний режим. Але безліч моїх земляків ухитрялися його мовби не помічати. Як, наприклад, моя бабуся Пелагея, відома цілителька, сільський філософ, котра говорила, що думала, у вічі начальству, готувала людям ліки, проводила відомі на всю округу «душевні бесіди», щедро цитувала Біблію, доводила: Бог присутній в усьому довколишньому. І нічого, проминало, може, тому, що те начальство знало: правда на боці цієї сільської жінки. Коли я сказав, що такі запеклі індивідуалісти, як мій Яків зі «Століття Якова», своєю поведінкою не менше за дисидентів розхитували той лад, дехто обурився — як так? А так. Можна було плазувати, а можна було жити й тоді доволі незалежним життям.

У нашому селі був маслозавод. А в ньому виробляли і тут же продавали смачнюще, справжнє морозиво. Ми, школярі, на те морозиво економили копійки, які нам давали на сніданки. А часом і «за безплатно» кидали в паперові стаканчики добросерді тіточки. Ніякої пальмової олії. І ніякого порошку в пиві. Було багато ідеологічної брехні, але й менше крадіжок, люди лишали незамкненими двері в хатах. Двадцяте століття — це ще й його вісімдесяті й дев’яності роки, Народний рух і референдум про незалежність, відновлення історичних пам’яток і розшуки могил вояків УПА. Моє двадцяте століття — це повернення людської пам’яті, віднайдення самих себе.

Тепер нам кажуть: «Ви жили при совєтському режимі». Як це нагадує те, що казали нашим батькам ті ж совєтські ідеологи: «Ви жили при окупационном режиме», себто пару років при німцях, і тому були вже неповноцінні. Пригадую перший несанкціонований мітинг у Луцьку 20 липня 1989 року. Кагебісти похвалялися, що всіх перерахували й сфотографували. Багатьох з тих 285 зафіксованих, що не злякалися прийти на заборонений мітинг, уже нема в живих, але без них, як і без вояків-повстанців, не було б теперішньої України й тих, хто воює за неї. Я теж із ними, як був і тоді. Ніхто з них не став міністром, депутатом чи олігархом. Лишилися просто людьми.

Незатишно мені у суспільстві, де, як в Африці й Азії, все більший контраст між багатими й бідними, найбільша у світі корупція, з якою не борються, а імітують боротьбу, де торгують з ворогом, масово закривають школи й лікарні, бібліотеки. Де щодня вбивають і грабують. Де популісти кажуть на біле чорне і навпаки, і люди їм вірять. Де знову все, що робить влада, правильне і Боже борони її критикувати, тоді ти відразу ворог. Де я почув з екрана телевізора від жінки, що була на Майдані, найстрашнішу фразу у своєму житті: «Так, нічого не змінилося, корупція ще більша. Втішає одне: тепер хоч даєш своїм, які стояли з тобою по один бік барикад».

Радий, що в читачів великий інтерес до літератури про події й людей двадцятого століття, до отих Яковів, Соломій, Матвіїв, Іванів, котрі жили, як уміли, і своїм життям доводили, що століття було таки велике, хоч і трагічне, з людьми, у яких теж були великі серця. До тієї історії ще можна доторкнутися рукою.

Неповний рік ми з дружиною Надією Гуменюк, нині відомою письменницею, а тоді, як і я, молодою журналісткою, а ще поетесою, жили й працювали на Херсонщині, у селищі Каланчак, тому самому, що тепер на межі з окупованим Кримом. Почали вдвох працювати в районній газеті з вічною назвою «Слава праці».

Будні були зайняті роботою. Гірше було у вихідні. Коли настало літо, їздили до моря, благо до нього було лише чотири десятки кілометрів, точніше, на береги Каркінітської затоки. Тут море мілке, можна було йти пару кілометрів, вже й береги ледь видно, а води по пояс. А восени, взимку і навесні, якщо не було якихось нарад, концертів чи інших заходів, що їх треба було висвітлювати, — хоч вовком вий. Або сиділи вдома, читали, або працівники редакції кликали в гості. А там грали в карти, ще брали в місцевій їдальні пиво, приносили тараньку. Чоловіки пили й горілку, а закушували квашеними кавунами. От чого не навчився їсти, так це квашених кавунів. Місцеві їли й прихвалювали, а я й Надя не могли. Не смакували, у що каланчакці повірити не могли.