Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Сходинка друга на драбині Тарасової долі. Його власник отримує нове місце служби — у литовському місті Вільно. Туди потрапляє й Тарас. Там трапляється ота ганебна пригода, коли Енгельгардт, вернувшись пізно ввечері додому, застає свого слугу, який перемальовує картину і палить свічку, і наказує висікти його. Але це мало свій наслідок: на Тараса звернула увагу дружина Енгельгардта Софія — вона почала брати слугу в місто за покупками. Тут познайомився Тарас і з Дзунею Гусіковською, і з литовськими художниками. Після переїзду до Санкт-Петербурга Енгельгардт під впливом Софії, яка звертає увагу чоловіка на здібності талановитого слуги, віддає його на навчання до маляра Ширяєва. Ну, а далі було знайомство Тараса з товариством російських художників, зустріч із земляком Іваном Сошенком. Перші вірші й знайомство з Євгеном Гребінкою. Зараз не модно про це говорити, але й знайомство з росіянами Брюлловим, Жуковським, Венеціановим, Григоровичем. І викуп з кріпацтва, і Академія художеств, і вихід першого «Кобзаря», і слава великого Поета.

Що це, як не складові його, Шевченкової, долі? Довелося чути, що Тарас все одно, лишившись в Україні, став би Кобзарем, народним провідником. Навряд. Писати вірші, може, й почав би, але без освіти, без знайомства не тільки з російською, а й, головне, світовою культурою, що бачимо в його творчості, висловах, без розширення світогляду, причетності до тодішнього суспільного життя не виріс би до того, ким став. Чи міг би Шевченко в селі сам викупитися з кріпацтва? Теж ні. Тарас мав волелюбну натуру, тож у кращому випадку ми мали б ще одного Кармелюка. Бог доручив йому велику місію щодо свого народу, і те відбулося завдяки низці подій, що сприяли великій роботі геніального розуму, — і все це й стало Долею. Долею національного генія і пророка. Долею, у яку втручалися й злі сили, але яка подарувала Україні її великого творця.

Надзвичайно цікаво простежити за долями інших українських геніїв і просто видатних діячів, скажімо Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Володимира Сосюри, Віктора Петрова та інших, зарубіжних вчених, письменників, політичних діячів, і минулого, і сучасних. От хоча б доля Ісаака Ньютона, найвидатнішого вченого всіх часів, винаходи якого дали поштовх сучасному розвитку цивілізації. Народився семимісячним, перед народженням помер батько, хлопчик з’явився на світ таким слабеньким і маленьким, що, як казала його мама, «можна було викупати у пивній кварті». Але вижив. Мати вийшла заміж за іншого, він лишився з бабусею. Маленького викрали цигани і напевне зробили б своїм служкою чи ще кимось, але повернули, бо так звеліла стара циганка, яка поглянула на його долоню. Що вона там побачила, може, саме його велику долю?..

Є ще конкретні приклади вияву Долі. Дивовижні. Рятівні. Визначальні. Щоб далеко не ходити, наведу один із власних. Я б не писав зараз ці рядки, якби не кілька прикметних випадків, за які я вдячний Долі. Ось один із них. Як розповідала мама Оксана, на другому році життя я, малий, захворів. Ми жили тоді на Дніпропетровщині, куди родину вивезли на «перевиховання», як родичів дядька Павла, котрому за співпрацю з українськими повстанцями дали 25 років. Німців з колонії Франгай відправили в Казахстан, а на їхнє місце на хуторі, названому в «кращих традиціях» совєтської влади — Веселий (згодом село — Веселе), поселили вивезенців з Волинської і Тернопільської областей.

Так от, я захворів, ставав усе гарячішим, і мама понесла в село, де був центр сільради й колгоспу. Понесла сама, бо тато Сава був тоді мобілізований на будівництво заводу в райцентрі Павлоград. Коли добралася у В’язивок, фельдшерка дала направлення у районну лікарню. Голова колгоспу наказав спорядити сани. Та їздовий, дізнавшись, що треба везти «западенку», «бандерівку» з Веселого, категорично відмовився це робити. Стали шукати іншого їздового, але мама, розпасійована й ображена, не стала чекати, схопила мене на руки й вирушила до Павлограда пішки. Була вже зима чи кінець осені, але насипало снігу, мело. Звечоріло, і серед тої темряви й завірюхи степом ішла молода жінка з хворою дитиною, яку під пальтом тисла до грудей. Уже, як то кажуть, пізно судити, чи правильно мама зробила. До Павлограда від села було кілометрів двадцять. Чи дійшла б мама зі мною на руках? Підвода, судячи з цього, не поїхала, може, вирішили, що жінка повернулася додому.

Мама йшла з останніх сил, я, притиснутий до грудей, ледь зіпав. І тут у степу заясніли вогні, нас наздогнала машина, легковик, «бобик», як тоді казали. Спинилася, звідти виглянув чоловік і спитав, куди ж іде ця жінка такої пори. Мама й відповіла, що з хворим сином в лікарню.