Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Щось схоже відбувається зараз. З появою Інтернету, а за ним і електронних книг з’явилися й споживачі такої продукції. Першими почали здавати позиції в Україні, за винятком кількох, паперові газети, а кількість інтернет-видань росте стрімко, мов на дріжджах. Число інтернет-читачів вже переважає кількість тих, котрі читають звичні нам газети й журнали. Та й паперові видання створюють електронні варіанти. Книги ще тримаються. За останніми соціологічними даними, в Україні 62 % тих, хто взагалі ще читає, читають лише книги паперові і 14 % — тільки електронні, а 24 % — і ті, і ті. Та відсотки повільно, але, на жаль, нестримно змінюються. Все частіше в метро, маршрутках, поїздах, літаках можна побачити молодих людей з планшетами, гаджетами, рідерами, як їх ще називають, і просто новими електронними книгами, які читають, як тільки трапиться нагода, як колись читали звичайні книги. В електронних же в більшості присутній лише текст, жодних «штучок», себто художнього оформлення. Доволі виразними є перспективи появи лише електронних бібліотек (і вже є такі), які зекономлять величезні площі. Заговорили про настання «постгутенбергівської епохи».

Звичайно, на моє життя ще вистачить отих паперових носіїв, себто і книг, і навіть газет. Існуватимуть вони ще століття-два, а то й три. А далі?.. Дехто заспокійливо каже, що от, мовляв, уже передбачали — незабаром зникне театр, а за ним і кіно, а буде, як проголошував кіногерой, «одно сплошное телевидение», а театр існує й досі. Усе це так, але скільки людей ходять у театри, а скільки дивляться телевізор, зокрема телесеріали? Та ще якби театр давав лише інтелектуальну поживу, а не всіляке театральне «мило»… Отже, справжні читачі книг, саме книг, колись прирівнюватимуться до теперішніх справжніх театралів.

Добрий дядько Інтернет, звичайно, своєю появою зробив чимало корисного. Багато хто вже й не уявляє, як це можна було жити без нього. Справді, рукописи йшли до видавництв кілька днів, а доки їх там реєстрували, вивчали, давали комусь на рецензію, проходило вже кілька тижнів. А листи, повідомлення, посилки! Тепер тодішню тривалість їхніх пересилок і уявити важко.

Згадуються слова Шевченка, як він виглядав листи, а потім і повідомлення про волю. А листи з війни, від моряків з далеких країн… З-за океанів… Час явно прискорив свій біг, а може, й не час… він мовби кудись відступився і скорився чомусь більшому за нього. Читав листи часів Римської імперії (збережені) й уявляв, як їх доправляли туди й назад на конях чи давніх вітрильних суднах. А раніше й вітрил не було, тільки весла. А скільки прочекав бідний засланець Овідій Назон імператорських відповідей на свої благання на краю імперії, у місті Томи!

Тепер Інтернет дасть інформацію про що завгодно, сильні світу цього відповідають через нього. А та ж Вікіпедія поінформує про всіх і вся, кого вже немає і нині сущих. Відразу можна зв’язатися з ким завгодно, варто лише дізнатися електронну адресу. А що вже говорити про письменників — твій текст майже моментально опиняється у видавництві Києва, Харкова, Львова і т. д., навіть за кордоном. Більшість письменників, політиків самі себе виставляють і запрошують до спілкування. На них відгукуються. Красота! «Ляпота», — як сказав би той же герой Булгакова.

Але мова далі піде не про письменників, громадських діячів, яким є що сказати, а про інших, котрі заполонили Інтернет. Про масове користування ним і виставляння всього і всіх на показ.

Ті, хто мене знають, знають і те, що жартома називаю себе «динозавром». Не опанував Інтернет, лише зрідка заглядаю в те новітнє всевладне царство. Ба, я іноді ще пишу листи. Не в Інтернеті, а на звичайному папері. Як і романи, і коротку прозу — ручкою. Щось у мене часом легенько тривожить нутро, а часом відверто протестує проти того, що геть усе на світі тепер доступне для огляду і пізнавання всіма, більше того, добровільно виставлено на люди. Не кажучи вже про листування двох, доступне іншим (ну не вірю я, що таке листування геть щире), обговорення з іншими, нерідко незнайомими, своїх особистих, часто інтимних, проблем. Весілля, ювілеї, дні народження, навіть звичайні тусовки, просто ніби дружні вечірки, аж до відвідування храмів, — все має зафіксуватися, «зафоткатися», прокоментуватися. Люди діляться деталями особистого життя, але найчастіше просто брешуть, знаходять якусь втіху в цьому своєрідному словесному і фотостриптизі, по суті, перетворюють приватне життя в мішанину того, що насправді було і тепер оголюється для всіх, і власних, нерідко диких, фантазій. Досі не можу збагнути, навіщо виставляти на позір те, чим живеш, зовсім незнайомим людям у тих же «Однокласниках». А так звана «Фейсбук-спільнота» діє за принципом «Ти мені — приємне, я — тобі». Та особливо це вражає в рецензіях на книги, у блогах, оглядах на популярних і не дуже сайтах. Нерідко там автори, судячи зі стилю, пишуть рецензії самі на себе під різними псевдонімами. Найбільше дивують навіть не захвалювання, а цитати. Коли на підтвердження високих достоїнств цитують хвалені вірші, романи й повісті — це катастрофа. Відразу стає очевидним безпорадність тих рецензованих авторів — у мові, нерідко неоковирній, а часто такій красивій, що більше схожа на пародію, у думках, точніше їх відсутності. Якщо ж автор «чужак» (і таке буває), відразу лунає нечутна, але відчутна команда «Фас!». У «Фейсбуці» теж якось швидко пізнають, хто пише щиро, а не лицемірить, як звично. Їм і дістається за гріхи. Уявні. В їхній брудній білизні порпаються з дикою насолодою. Точно підмітив бунтівний Євген Баран, що «Фейсбук» — «се імітація спілкування, імітація друзів, імітація корисної інформації».