Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

І все ж… Ліну не покидало оте дивне відчуття. Редактор наказував знайти щось таке, як він сказав, суперцікаве, якусь родзинку, яка б прикрасила номер до Дня незалежності. Все ніби є — і спогади, і перегук поколінь, і слова про любов до України, а от, відчувала Ліна, родзинки отої, чогось особливого, нема. Доведеться вдовольнятися тим, що назбирала. А що б повинна була таке особливе знайти, сама не розуміє.

— Чим незадоволена, мала? — репортер Костик дав їй легенького щиглика по носі. — Бачу, бачу, вернулася набурмосена.

— Швидше збентежена, — сказала Ліна.

— Тоді викладай, що мучить.

І Ліна розповіла, поділилася своїми сумнівами.

— Ну, рідненька манюня, ти багато хочеш, — відказав Костик. — Все в тебе є, вийде матеріальчик, будь здоров. А родзинка… За родзинками піди на базар. Там тобі хоч склянку, а хоч і цілий кілограмчик насиплять, аби гривняки були.

— Ну тебе… Тобі хіхоньки…

Ліна сіла за стіл, обхопила голову руками. А далі таки взялася розшифровувати записи.

Їхню розмову чула комп’ютерниця Віта. Вона і сказала наступного ранку до Ліни:

— Слухай, ти там учора про родзинку для матеріалу балакала…. Я от подумала… Не знаю, чи тобі підійде, але в нашому селі був такий випадок…

— Валяй, не тягни кота за хвоста, — звеліла Ліна.

І Віта розповіла. Сім’ю з їхнього села теж вивезли до Сибіру, десь аж на північ Тюменської області. Так от, розказували, що жінка з тої родини, баба Ольга, просила, аби їй надсилали туди в тундру квіти, ягоди, травинки, навіть листя з рідної землі, щоб їй про Полісся, Україну нагадували.

— Як надсилали? У посилках?

— І в посилках теж. Та більше в конвертах.

— У конвертах? — Ліна непідробно здивувалася.

— Ага. Вкладали там квіточку чи навіть стеблинку до листів. Та тобі баба Улянка, дочка тої жінки, більше може розказати. Вона ще жива. Тоді, ще маленькою, з мамою в Сибіру побувала.

«А раптом це й буде родзинка, якої я чекаю?» — Ліна подумала й пішла просити шефа, щоб дав машину — до спецномера лишалося чотири дні.

Вона таки побувала у Вітиному селі. Уляна Лук’янівна виявилася майже вісімдесятилітньою бабцею — невеличкою, жвавою, хоч і вже геть висохлою. Потвердила — було таке. Мама покійні попросили надсилати живі вісточки з рідної землі. Їм і надсилали — то проліска, то пелюстку півонії чи ружі, а то й стебельце сунички вкладали до конверта. А раз і просто вишневого листочка — там же, де вони були, ні яблуні, ні вишні не росли.

— Ну, мама брали ту квітку чи пелюсточку або й стебельце, нюхали. І якось так дивно дивилися. Мовби то їм ціле сонце прислали чи що. Чогось так раз подумала. Я того не розуміла, малою ще вельми була. Квіточки ті й листочки доки до Сибіру їхали та летіли, геть всихали за дорогу, а їм, мамуні покійній, радість була. Казали: «Дивись, Уляночко, тож ніби земля наша озивається. Може, до тої квіточки чи стебельця тато твій торкався. Або й просто їх бачив». Тато ж наш повстанцем був. Вже, як вернулися, то взнали, що загинув.

— А ті… Квіти й листочки не збереглися? — Ліна спитала це з надією на невідомо-що.

— Чого ж… Збереглися. Мама додому привезли. Казали, що і їм на рідну Вкраїну вернутися хочеться.

— Можете показати?

— Та мона. Тільки там одна труха зосталася. Бо ж стільки часу минуло. І викинути шкода. То наче памнять про маму.

Бабця Уляна вийшла й повернулася з маленькою коробочкою. Коли зняла кришку, Ліна побачила дрібні, перетерті, потрухлявілі рештки того, що було колись квітами, листям, стеблами, пелюстками. Навела про всяк випадок стільничка, зазнимкувала. Хоча що там фотографувати?

Уже в Луцьку Ліна вирішила подивитися, що воно за слово таке — труха. Дядько Інтернет, звісно, знав геть усе, але їй чомусь хотілося заглянути до словника. Пішла в бібліотеку, замовила з давнього одинадцятитомника томище на літеру «Т» і прочитала там, що труха — це те ж саме, що потерть. Мусила брати ще один том, щоб довідатися, що потерть — це те ж саме, що порохно, порохня. Нарешті на слові «порохня» прочитала: «Сипка маса чого-небудь зотлілого, подрібненого і т. ін.». Наводилися й приклади.

«Ось так», — подумала Ліна.

Закрила книжку, віднесла обидва солідні томи на полицю. Вже як поставила, їй раптом, не знати чого, нестерпно захотілося побачити, як же виглядали колись живими саме ті квіти, стебельця й листочки, яких посилали в листах з України до далекого холодного Сибіру.

На їхньому сільському кутку, як і скрізь, час від часу відбувалися весілля, заручини, хрестини, іменини, ювілеї, проводи до війська, повернення зі служби, отримання дипломів дітьми сельчан, приїзди родаків з далеких країв та інші гостини, на яких збирали близьких, а часом і далеких родичів, сусідів. На ті застілля, як звично, запрошували за тиждень чи пару днів до оказії або й у сам день святкування, залежно від рангу відзначення і часу накриття столів і частування. Іноді нагадували двічі, чи не забули, мовляв. Та жила на кутку така Ганна Арсениха, яку треба було, і це знали всі, обов’язково запрошувати три рази. Перший — за тиждень чи пару днів, другий — вранці того дня, коли мало відбутися дійство, і втретє, як гості зберуться і сядуть вже за столи. Тоді біг хтось із сім’ї і, захеканий, вдаряв руками об поли: ой, що ж ви-те, тітонько, ото не йдете, всі ж зібралися, а без вас ніяк починати, ходіте ж, просимо. Арсениха, що вже теж зібралася, але з хати ні ногою: та йду вже, йду, спасібочки, що уважили стару. І піде, вельми задоволена, а спробуй забути, не прийти третій раз, то й вона не прийде, а тоді довго не озиватиметься і сусідам розкаже, як то не уважили, жодного разу ни просили, а ще родичі, а ще сусідоньки такеї, здавалося, файні.