Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Як ще жив неїн чоловік, покійний Арсен, то, бувало, він часом махав рукою на таку примхливість свеї половини і йшов сам, бо ж і направду могли забути втретє попросити, а випити та посидіти з людьми хотілося. Арсениха злилася на чоловіка, але від принципу не відступала. За то й прозивали позаочі Прошеною Арсенихою.

Дмитро Лук’янців, батьки якого були сусідами Арсенихи з другої вулиці, казав про тих, котрі вельми люблять, щоб їх до чогось просили, що в таких синдром Арсенихи. Самому йому колись довелося бігати до баби Ганни і в день проводів до армії, і як на гостини з приводу одруження запрошували (саме весілля в місті справляли), і коли сестру заміж оддавали.

А ото приїхав у відпустку Дмитро з дружиною й сином, і як посідали за стіл, випили й заговорили про те, про се, мама Тетяна й розказала про дивну придибенцію, яка сталася з тою ж Арсенихою. Гапка Трикальова ото померла, неїна дочка Сонька й сказала Арсенисі про те, що мати преставилася. Арсениха ж, звісно, старе, геть пам’ять загубила, забула, що Сонька їй казала, ну й давай сусідам розказувати, як то неї не уважили, на весілля дочка Гапчина Сонька тико раз і попросила. На бабу дивилися, мов із воза впала, ну, а як Арсениха допетрала, що воно й до чого, то півдня плакала. І сміх ніби з баби, а насправді ж горе яке.

Дмитро другого ж дня по приїзді до озера зібрався. Поїхали з дружиною і сином їхньою «народною німецькою машиною». Але шлях їхній мимо хати Арсенихи пролягав. А баба якраз на воротях чапіє, виглядає, хто пройде чи проїде. Мусив спинитися, привітатися, з машини вийти, розпитати про життя-буття. Бо інакше мови не обратися, як то Тетянин синок запанів, звісно, пан професор, то вже й зі своєї машинерії бідної баби не помічає. Йому то що — приїхав, погостював і поїхав, а мама на такі балачки болісно реагує.

Арсениха, видно з усього, була вельми задоволена тою увагою. Почув — та яке те життє у баби, порохно сиплеться. Почала і його розпитувати, Дмитро був уже й незадоволений, що спинився, та все ж розповів дещо — і де старший син працює, навіть поскаржився, що женитися не хоче.

Та як у машину нарешті сів, докоряти не став, що Ніна не вийшла й собі. А як метрів сто від’їхали, сказав, усміхаючись:

— Чом нам таку собі п’янку не організувати з нагоди нашого срібного весілля?

— Що ти ще надумав? — озвалася Ніна. — Так відзначили ж і всю твою рідню до ресторану запросили.

— Ага, — сказав Дмитро. — Все чин чином, але ж Арсенихи там не було.

— Ти що, для цієї бабці хочеш організувати повторне срібне весілля?

— А чом би й ні? Хай порадіє бабця.

— Ну, я бачу, ви тут всі од цієї баби залежні! Відьма вона чи що?

— Шаманка, — продав зуби Дмитро.

Він таки свого добився. Мама несподівано підтримала. Після кількох суперечок з Ніною все ж вирішили, що зберуть найближчих родичів і сусідів. Ну і, звісно, Арсениху покличуть. І покликав. Посеред тижня навідався — так і так, відзначаємо, що двадцять п’ять літ разом живемо, в неділю прийдіть, уважте, десь так от на годину п’яту. І в неділю зранку до Арсенихи сходив. Ну і як за стіл сіли — також.

А тут трапилася оказія. Арсениха не була в святкове убрана і глянула на нього явно вороже.

— Тітко Ганно, чого ж ви-те ще не зібрані? — Дмитро справді здивувався.

І почув — думаєш, ни знаю, що над бабою дурною насміятися хотів? У мене ще ни зувсім розум вилетів, я ж пам’ятаю, як Тетяна казала, що до міста їздили теє весіллє святкувати. А типерка що? Прийду, а ви-те га-га-га, надурили дурну бабу, йди собі, посмійтеся, чом би й нє… Даремно Дмитро казав, що справді всі зібралися, що неї, бабусю Ганну, тільки й чекають. Що срібне весілля справити вирішили в селі.

Баба Арсениха таки прийшла. Коли вже гостювання майже закінчилося. Стала на порозі, вдягнута празниково, сказала:

— Доброго дня. Таки сидите…

Дмитро потім не раз і не два чогось згадував цей момент і кожного разу начеб із ними того дня ставалося щось інше.

До хати залітала пташка, лопотала крильми, металася до печі, а тоді вмощувалася на іконі на покуті.

Вітер несподівано розчиняв сильним протягом вікно, і вони чули далекий крик — не то людини, не то пташка якась за одну мить виливала всю свою велику тугу.

До вікна нахилялася гілка яблуні, стукала об скло і просила впустити неї до хати.

Зі стелі прямісінько на стіл спускався на тоненькій ниточці павук, і котрась із жінок просила його не вбивати, бо павук приносить щастя.

Раптово у кімнаті гасла лампочка, і хтось дивувався, нащо вона світила серед білого дня, ще й сонце не зайшло.