Владимир Лис: Місяць, обмитий дощем

Безхатько, котрий радіє знайденій чи подарованій йому рожевій кульці, яку зі щасливою усмішкою несе, — може, та ниточка, до якої причеплена кулька, і є ниточкою, на якій ще тримається наша Земля?

Людина трудиться в поті лиця свого, добуваючи, як може, хліб — шматок, шкуринку чи мільйони (колись цілі скрині золота). Добувала, як могла, свій хліб й авторка інших рядків, що не стали епіграфом до ненаписаного роману: «Але світ від краю до краю належить таким, як я». Наталя Лівицька-Холодна, на мій погляд, одна з найкращих, найглибших поетес у літературі світовій і один з найкращих поетів у літературі українській, ухитрилася прожити 102 роки. Хоч мала далеко не безхмарне, сповнене злигоднів життя й складну долю. Донька прем’єр-міністра УНР — яке майбутнє мало її чекати! Вже в еміграції вона здобула європейську освіту, до Другої світової видала дві поетичні збірки. У неї був закоханий інший великий поет — Євген Маланюк, освідчувався поезією і прозовими рядками. Але вона обрала художника Петра Холодного. А після війни, за океаном, довгі роки жила аж надто скромно, склеювала картонні коробки, виконувала іншу некваліфіковану роботу. Стоїчно зносила всі життєві негаразди. І писала вірші, видані аж 1986 року, в одній книжці, по суті, три збірки. Закінчила довге життя самотиною в пансіонаті для престарілих. У її поезіях, принаймні тих, які я читав, є й рядки про її долю, нарікання на самотність, на те, що люди не завше її розуміють, але в основному — це рядки простого виявлення свого ставлення до життя й усього, що в ньому відбувається, нюанси зворушливих проявів, сказати б, платонічного інтиму в цьому ставленні. Це тим більше значимо, коли знаєш, яке нелегке те життя було в самої авторки. Але те, що вона не чужа в житті, що і весь світ належить і їй, і таким, як вона, — це теж робить її поезію і високою, і філософською у своїй простоті. Щоб стали зрозумілими вибрані мною рядки для епіграфа, наведу весь вірш «Безпричальність»:

Щоби бути, почуватися безпричальним, не обов’язково кудись емігрувати. Можна бути безпричальним, мандрівником по світу, й не виїжджаючи за океан, ба, зі своєї країни, навіть свого міста чи села. Але сонце справді сходить і для таких, і квіти ростуть, і зело проростає для таких, і вони, непристосовані, вміють усьому цьому радіти. Навіть більше за тих, у кого в оці по долару чи хай навіть гривні. Слова «органічність», «природність» не для цих, останніх.

У цьому вірші Наталя Лівицька-Холодна сказала більше про людину як частину всесвітнього огрому, ніж дехто каже у великих романах. Але казати про людину реальну, віднаходити в ній глибини вже «не модно». Як колись живопис зійшов до абстракцій, так тепер інтелект знаходить поживу у вигадуванні словесних, замкнених на собі фігур, ромбів, квадратів, часто ламаних ліній. Зрештою, про те, до чого призводять «ігри розуму», вже написані романи й поставлені кінофільми.

Пані, з якою я полемізував на початку цього есею, чи як його назвати, теж вважає себе не такою, як інші. Не просто індивідуальністю, неповторною, а саме вище… Вище…

Але от дивна річ — чому ті, хто твердить, що їм не потрібні читачі, що вони пишуть для себе, все ж видають книжки, з усіх сил піаряться по сайтах, пропагують у численних інтерв’ю саме таку літературу, яку вони творять… Здавалось би, якщо тобі не потрібні читачі, напиши (чи набери на комп’ютері) й поклади, хай лежить. Усе, висловився чи висловилася. Але ж ні…

Лицеміримо, браття. Вважаємо себе ліпшими за інших. Ін-те-лек-ту-али, холєра!

В українського письменника-фантаста, здається, Василя Бережного, є оповідання, у якому інопланетяни, котрі прилітають на Землю, за допомогою якогось надчутливого приладу визначають, в якого із землян мислення найбагатше на образи, асоціації, оригінальне сприйняття Всесвіту. Таким виявляється японський безхатько, котрий гибіє і, здається, вмирає на вуличній лавочці. До нього всім байдуже, люди проходять повз, й інопланетяни, яким заборонено втручатися в земне життя, дивуються, криком безмовно кричать, чому ніхто не помічає, яку людину втрачає світ, куди вони потрапили… Не повинен втрачати, а втрачає…