Під час останньої нашої зустрічі Інтеграл сказав, що Нява, очевидно, вагітна, скоро приведе котенят, а що він з ними робитиме? Хіба довіритися Няві…
Нява ж довірилася йому, як рідко довіряють людям представники котячої породи. Вже саме по собі рідкісне (може, я й помилюся) неприйняття їжі від інших, окрім господаря… Вдячність і вирізнення його чи щось інше?
Відомо, що ті, хто не хоче мати від своїх кішок чи сучок приплоду, стерилізують їх. Втім, як і котів чи псів. Але деякі з власників не підозрюють, що таке можливо.
Деякі ж вважають зайвим для себе отак турбуватися про братів наших менших.
А ще я знаю чоловіка, який сказав:
— Та щоб я дав стерилізувати свою кицьку… Нізащо… Досить того, що люди з людьми виробляють… Коти мають право на своє життя.
Раптом він мав рацію?
5
Інтеграл сказав:
— То ви той самий журналіст і письменник, який підходив до моєї дочки…
Я пожартував:
— То що, таких убивати треба?
Почув:
— Навіщо? Я навіть мишу чи муху не можу вбити… Алергія.
Я не зрозумів — на миш і мух чи на вбивство…
Тоді він наважився дати мені старий засмальцьований зошит. Сказав при цьому:
— Щоденник — не щоденник… А такий… сумбур замість музики… Не вмію я писати… Навіть для себе… Нічого не вмію… Прочитайте, але віддасте назад. Хочете — використайте в якомусь романі…
Я все ж спробую передати зміст прочитаного тоді, коли Інтеграл дав той зошит на якусь годину, доки він ходив у своїх справах.
Та спочатку розповім, як Інтеграл отримав роботу. Магазин, біля якого жив і працював тепер, розташований біля зупинки неподалік автостанції. Тут збирається кожен день чимало людей — і ті, хто чекають тролейбуса чи маршрутне таксі, і ті, хто просто приходить до магазинчика щось купити. І ті, і ті лишають по собі сміття: обгортки від морозива, ковбасок, канапок, чогось принесеного із собою (ринок теж неподалік), газети, скляні й пластмасові пляшки, пакети. Частина людей викидає сміття в урну, а інші, на жаль, жбурляють просто під ноги. До того ж урна (не на зупинці, а біля магазинчика) досить швидко наповнюється. Отож, власниця крамниці вирішила, що ліпше, якщо довкола буде чисто. І для потенційних покупців, а головне — для іміджу закладу. Вона й найняла Інтеграла, побачивши його на зупинці. Якимось чином вирізнила серед інших безхатьків (теж інтуїція?). Платила йому мізер — 650 гривень на місяць, половину чи й менше від тодішньої мінімалки, і дозволяла жити в маленькій кімнатці-прибудовці. Але Інтегралу й цього вистачало. І на себе, і на кицьку Няву. Він старанно, по кілька разів на день, підмітав усе довкола магазину й на зупинці, підбирав кинуті папірці, іноді мив плитку перед крамничкою. Навіть придбав для себе на «гуманітарці» новіший одяг. І зізнався, що поселився тут заради Няви, бо звик до попереднього свого життя. А як ходитимеш з кішкою, яка вперто причепилася до тебе, не хоче відставати й жалібно нявчить, коли ти її покидаєш?
Записи його в зошиті були справді хаотичними. Без дат. Іноді не зовсім зрозумілими. Між окремими записами кілька разів траплялися чисті аркуші, наче Інтеграл хотів тут ще щось дописати важливе для нього й не спромігся. А може, так і було…
Передам своїми словами те, що запам’яталося.
Інтеграл писав, що часто уявляв, як йому добре — він лежить у маминому животі, огорнутий чимось м’яким і вологим. І до нього надходить замість молока, замість ще якоїсь їжі щось страшенно гірке і солодке водночас. Він тоді втрачає здатність сприймати звуки, що надходять ззовні. Він кудись пливе, геть захмелілий, йому справді добре, геть добре, але він у воді, у цілому ставку, з якого не вибратися. Коли вода накриє його з головою, прийде хтось, хто візьме за руку й виведе на берег. Запис на звороті аркуша — Інтеграл пише, що зовсім не засуджує маму, що в їхньому шахтарському селищі пили всі, і вагітні жінки також, які хотіли, щоб їм полегшало. Їхня сусідка з першого поверху напилася, навіть коли почалися перейми, вона вважала, що не болітиме, так легше народжувати.
Інтеграл зізнається, що дуже любив малим іти в степ, далеко-далеко, аж доки останні будинки не зникали, наче ховалися під землю. А тоді вертатися й бачити, які ж будинки виходять тобі назустріч. «Вони були готові обняти, тільки в них рук не було», — писав Інтеграл.
Тітка Марина з сімнадцятої квартири, коли нап’ється, посилає за своїми дітьми, щоб хтось прийшов і завів її додому. Інтеграл писав, що він любив вести тітку Марину додому, бо вона співала пісні, у яких слова мовби гралися одне з одним і були з різних пісень.
Читать дальше