Владимир Лис: Місяць, обмитий дощем

«Найбільше було шкода, як помирала Тоня, і не того, що померла сестричка, а тому, що в мене більше не буде сестри з таким іменем. Чому воно мені подобалося?» — це й весь черговий запис.

Інтеграл писав, що не розумів, чого батько любив дітям давати щиґлі, часом дуже болючі, а часом — як укус малої комахи, і не тоді, коли нап’ється, а коли геть тверезий. І ще не розумів, чого мати лає Хрущова, дурного правителя, який заборонив жінкам працювати в забої, адже сама не раз проклинала цю роботу.

Він згадував, що найбільше не любив гру «шахтарський м’яч» — старші хлопці й дівчата ставали в коло, перекидалися м’ячем, а на землі мусили сидіти менші, їх час від часу били м’ячем — по спині, по голові.

Інтеграл не розумів, чому батьки погрожують увесь час віддати його в інтернат, як уже віддали двох старших за нього, і не віддають.

У селище приїхав Вікторіан, він пригощав цілу вулицю, заносив до свого будинку пляшки й закуску і ставив під дверима кожної квартири, а потім лаявся, якщо хтось не брав його дарунків. (Я потім запитав в Інтеграла, хто такий був Вікторіан, він подивився сумно й сказав, що не пам’ятає.)

Цей запис містив і геть незрозумілі речення, зокрема про політ на чомусь, що Інтеграл називав інкурабулою. Довгий політ над землею.

Інтеграл у школі найбільше любив під час перерв лишатися в класі сам і, коли нікого не було, залазити під учительський стіл. Там почувався дуже добре, головне було помітити, коли хтось відчиняє двері, щоб вчасно вилізти. Або вдати, що ти щось шукаєш під столом.

У записах Інтеграла траплялися й такі, де було кілька слів, що нав’язливо повторювалися. Наприклад, слова «вітер у степу», «цей вітер, цей вітер у степу» і «пилова буря», якими була списана ціла сторінка. Або запис, де був детальний опис класної кімнати, що, де розташоване і плакатів на стінах.

А тоді ось цей, де Інтеграл розповів, як одного разу (він тоді вже не залазив під стіл) зайшов до класу й побачив на вчительському столі книжку. Тоді була перерва, перед тим викладав алгебру вчитель, який на наступному уроці підміняв фізика. Книжка називалася «Інтегральні обчислення». Він механічно відкрив її, почав передивлятися і раптом здригнувся, його всього обдало жаром. Цифри і слова заговорили до нього, він мовби почув їхній поклик. Далі були якісь задачі. На столі лежали аркуші паперу. Інтеграл схопив їх, узяв ручку й почав гарячково розв’язувати ті задачі. Рівняння давалися йому мовби самі собою. Він знав, куди ставити які цифри й букви. Він так захопився, що не помітив, як до класу почали заходити учні. А коли отямився, усе ще в гарячці, пішов до своєї парти, а списані аркуші сунув з переляку в книжку.

Потім зайшов учитель, почався урок. Учитель побачив ті аркуші, почав здивовано дивитися, мовби не вірив своїм очам. А тоді спитав, хто це зробив. Майбутній Інтеграл признався, що то він.

— То ж вища математика, — сказав учитель. — Як ти міг це розв’язати? І саме ти…

«Він так спитав мене, і я був винен. Був винен, бо й сам не знав», — писав Інтеграл.

Далі, після пропущених двох сторінок, був запис: «Після уроку ми довго говорили. Так почалася моя мука і моя радість. Він збирався вступати до аспірантури… А я справді погано вчився. Сяк-так, математику знав посередньо… Трохи ліпше, ніж інші предмети, але посередньо».

Пам’ятаю, що, дочитавши до цього місця, я відчув, як щось стисло мені в грудях, а на очі наче хто накинув плівку. Чи раптом в маленькій кімнатці потемнішало?

«Що сталося?» — спитав я себе.

«А нічого, — відповів хтось за мене. — Ти доторкнувся до чогось такого, чого, може, й торкатися не треба було. А тобі це довірили… Раптом в людині з’явилися й мука, й радість. Ні, судячи з усього, мука була в нього й раніше».

Повз маленького віконечка йшли люди. Як і тоді, коли хлопець топив кошенят, а маленька дівчинка одне з них намагалася врятувати, моє місто жило звичним життям. Як завше.

«Я вже звик до свого життя», — почув я голос Інтеграла.

Я зрозумів, що доторкнувся до однієї з унікальних загадок життя взагалі. Чому в людей, нібито не здатних ні до чого, раптом виявляється суперздатність щось вирішувати в цьому світі? Явний талант до певної вузької галузі діяльності… Причому це найчастіше виявляється у специфічному напрямі якоїсь точної науки, але буває в таких осіб й талант у мистецтві, ремеслі. Нещасні розумово відсталі діти, котрі створюють чудові картини, у яких нерідко знаходять глибокий підтекст. Блискуча й загадкова гра кольорів на картинах розумово відсталих. Здатність до вишивання й випалювання та випилювання. Прояви талантів у сліпоглухонімих. Чому їх позбавлено всіх радощів світу? Я читав про такого філософа, здається, його прізвище Сурков. Людина, котра нічого не бачила й не чула, міркувала філософськими категоріями. Намагалася осмислити цей світ, закритий всуціль для неї… Його думки механічним голосом передавав спеціальний прилад, прилаштований до голови. Як це відбувалося, пояснити легко, але як він став філософом, нічого не бачачи, не чуючи, не розмовляючи… Хіба не диво?! А якщо не диво, то що? Випадковість чи складова мозаїки життя, поки що нам не зрозумілої… Місце двоногої істоти в космосі надто скромне й водночас велике. Якось мене дуже вразив один із висловів філософа-есеїста Чорана: «Хто не вірив у Долю — той не живе». Саме так — не живе. Хоча логічніше було б сказати — не жив. Отже, потрібно було вірити у долю завжди, повірити ще до того, як замислився над сенсом життя… Здається, я виходжу з глухого кута й водночас не вмію розчинити двері. Чи боюся? Пригадалися раптом рядки з вірша Тютчева, які наведу мовою оригіналу: