Владимир Лис: Місяць, обмитий дощем

Я віддав його зошита й сказав, що прочитав, що цікаво, що я можу щось йому порадити, але навряд чи він цим скористається. Я справді не був певен, чи потрібні йому мої поради, як і будь-кого іншого.

— Можете це використати, якщо хочете, — сказав він.

— А чом би вам самому щось не написати?

— Не вийде. Я навіть не знаю, нащо це згадував. День великий, от і шкрябав.

Я попросив дозволу ще прийти до нього.

— Приходьте, — сказав він.

Чому я не зміг поговорити більше з ним, просто більше поговорити… Ще щось розпитати… Хотів, їхав з таким наміром і не зміг. Якась пересторога… Я просто один із вас, хто читатиме (якщо читатиме) ці рядки…

Коли я вийшов, потім їхав у тролейбусі, кілька разів повторив рядок поезії однієї з моїх улюблених — Емілі Дікінсон: «Ти також ніхто? Тепер нас двоє».

Я справді хотів написати про тих, хто «ніхто», роман. Про дивних, непоясненних «ніхто». Використати конкретну долю, відштовхнутися від неї… Розповісти цю історію, але додавши багато чого іншого, вигаданого і невигаданого. Частини роману мали називатися: «Історія Інтеграла», «Історія Няви», «Історія Няви й Інтеграла». Але то був би зовсім інший твір, з іншим сюжетом. Я навіть підібрав епіграфи. Помучив професора нашого Національного технічного університету пана Віктора, розпитуючи про інтегральні рівняння, у яких ніц не тямив та й досі не тямлю. Почув свого роду лекцію про те, як інтегральні обчислення використовують під час обчислення траєкторії польоту снарядів, куль і мін. Щось я дізнався, і щось значно суттєвіше губилося. Чому і де?

Зрештою я пишу цей есей. Чи повістину-есей. І розумію, що я нічого нікому не можу довести і нікого переконати в чомусь. Одні й далі будуть шкодувати тих, хто, умовно кажучи, за бортом життя. Інші — вважати їх непотребом, життєвими відходами й обходити якщо не десятою, то п’ятою дорогою. Хлюпиків і невдах зневажати. Пригадую, як колишня колега по роботі, коли я сказав, що великого багатства й великих посад чесно добитися не можна, презирливо кинула: «Зараз ти міркуєш, як типовий невдаха». Може, й так. Але ж є люди, які не тільки не можуть, а й не хочуть так боротися, як борються ті, котрі врешті-решт опиняються на вершинах. Є ті, котрі хочуть там бути, але не вміють або їх скидають. Є взагалі такі, які жити не вміють, але живуть. Я шукаю тут таємниці й пригадую слова поета і дипломата про те, що може статися — від віку справді не було в природі, у людському існуванні ніякої загадки. Ніякої таємниці. А є жорстокі реалії життя. Але визнати це — значить визнати відсутність Бога або його недосконалість, як і людини. Хоча все ж спитаємо: людина тільки надзвичайно досконалий агрегат чи машина? А якщо Боже творіння, то в чому його призначення…

То чому є такі, як Інтеграл?

Про те, що його так називали, знала лише його дочка, дізнався і я. Знали ті, хто спілкувався з ним по роботі.

Ще казала донька, що взимку він, як я писав, перебував у них, а коли був сам, то з другої половини весни й до холодів щотижня купався у річці. Нетиповий бомж, бич, безхатько…

Ще читав газети й випадково знайдені в урнах і контейнерах книжки.

Ще… Цих «ще» може бути набагато більше хоча б тому, що він розмовляв майже як геть адекватна людина. І все ж ходив по смітниках і по місту з торбами. Порпався в контейнерах. З насолодою пив недопиту кимось «Кока-колу»…

Якщо придивитися до безхатьків, то такий він не один. Тільки рівень їхньої відхиленості від норми різний, точніше — досить і досить різноманітний.

Про них, про те, які вони прагнуть не писати.

Хіба б убили когось… Чи пограбували…

«Фе» на їхню адресу — добрий тон або порожнє місце.

Такі люди зовсім не здалися і не спасували перед життям. Вони є одним із його різновидів. Більше того, я певен: необхідних, як і ми з вами.

Докази цього, я вже переконався, викликають в ліпшому випадку іронію. Іронія летить у простір і повертається градом камінців, маленьких, але болючих, якщо їх багато. Тільки по кому вони б’ють? Якщо по тому, хто іронізує чи в ліпшім випадку питає: «А нащо вони тобі, хай живуть, як хочуть», то синяків і ґуль він і не помітить.

І тут знову доводиться констатувати, що я нікому нічого таки не довів. Бо й не треба доводити. Бо люди обійдуться без цих доводів. Не питайте ні про що. Високочолих, скажімо, у тому ж Беккеті, котрий Самюель, цікавлять його мовні, філологічні експерименти, але вони вдають, що нещасні, зображені у його романах, а особливо в оповіданнях, то примха генія, образи ці — то лиш витвір великої химерної письменницької уяви.