Владимир Лис: Місяць, обмитий дощем

Так вважати легше.

Якби я написав, що Беккет насправді великий реаліст, а не один зі стовпів модернізму, отримав би порцію презирства. З-за нього визирнув би лукавий німець Герман Гессе (теж писака-нобеліант, холєра), який вигадав свою Касталію. У світі шанувальників кастальської інтелектуальної релігії, як і серед численних прихильників хитрющого Рона Хабарда, є своя градація, боротьба за свої, нічого не варті відзнаки і премії. Марнославне хизування ними. Цим, по суті, вони, високочолі, дорівнюються нещасним безхатькам, котрі борються за право порпатися в тому чи тому контейнері зі сміттям, з відходами світу «нормального». Скажи це їм — як вони образяться, як витончено мститимуться! І повторять те, що я чув від колишньої колеги по роботі в редакції: «Ти міркуєш, як типовий невдаха». Саме так, панове. Таким невдахою є і мій Інтеграл. Гадаю, він мені пробачить, що я написав цей текст, що залишив йому прізвисько. Про Няву вже й не кажу. Гадаю, що вона розумна кішка.

Я навідався до Інтеграла лише через кілька місяців потому. Двері його кімнатки виявилися зачиненими. Щось тьохнуло всередині в недоброму передчутті. Я постояв, а тоді зайшов до крамнички й спитав у продавчині, чи не знає, де зараз чоловік, який тут проживав. Вона відповіла, що не знає. І взагалі не хоче знати про якихось бомжів.

— І за те дякую, — сказав я.

Уже на зупинці до мене підійшла жінка старшого віку, десь ровесниця чи що. Сказала, що працює тут, у магазині, прибиральницею й чула, як я питав за того чоловіка. Вона не знає, де він тепер. Але дещо може сказати, бачила, як він звідси вибирався.

Вона розповіла, що в кішки, яка була в того чоловіка, себто Інтеграла, народилися кошенята. Здається, четверо. І коли стали підростати, Інтеграл пропонував їх задарма на зупинці. Ходив з ними на ринок неподалік. Одне таки збув. А тоді перестав кошенят пропонувати. Сказав їй: Нява на нього дуже образилася за те, що віддав її дитинку. Тому він цього більше робити не буде. Хай собі ростуть.

Усе було б нічого, сказала жінка, але кошенята мали здатність вилазити разом з кішкою і блукати довкола. Одного разу сюди навідалася власниця магазину. Побачила ту сіру зграю (одне з них чомусь майже весь час нявчало) й сказала, що це неподобство, що їй коти тут не потрібні. І наказала Інтегралові позбутися їх. Комусь віддати чи втопити. Дає на це день, післязавтра перевірить. Інакше доведеться звільнити його самого.

— Він до мене, бідолашний, приходив, — зітхнула жінка. — І все повторював: втопити, втопити, вона сказала втопити… Ну отако, як завівся. Я йому кажу: і сама б узяла якесь, так у маленькій квартирі живу. Нас там шестеро: кроме нас з чоловіком, ще ж дочка з своїм бахуром та двоє дітей. І тико дві комнати. Де ще там котів заводити… Ну, він сказав, що понімає і вже знає, що робити…

Жінка розповіла, що на другий день Інтеграл (вона, звісно, казала «він») зібрав свої манатки, поклав в одну зі своїх торб кішку і кошенят й рушив у невідому дорогу. Більше його тут не бачили.

Більше ніде Інтеграла ні з Нявою, ні без Няви не бачив і я.

Куди він помандрував?

Час від часу дорогою до Львова я проїжджаю через містечко, у якому живе його дочка. Коли маршрутка зупиняється на місцевій автостанції на п’ять чи десять хвилин, я виходжу й шукаю поглядом знайому постать. Його ніде нема. Я знаю його справжнє ім’я. Та що б дало, якби я почав його розшукувати в цьому містечку? Якщо він живе тут, біля дочки, значить, у нього все добре. Хочеться в це вірити, в те, що він дістався саме туди, а не помандрував у якусь безвість. Що він ще є на цьому світі. Що втратив світ, якщо його нема? Чи запитав хтось: по кому подзвін? Чи був той дзвін… Мусив бути, хай і безмовний, нечутний.

Я час від часу пригадую той момент, коли побачив його поруч із молодою жінкою в рожевій курточці. Як я далі йшов за ними, як дочка купувала йому газети, як я потім з нею зустрівся й розмовляв. Як випадково зустрів Інтеграла. Мою розгубленість перед ним… Збентеження, а може, й страх…

Якось пані критик у рецензії на один із моїх романів назвала мене майстром у зображенні виродків. Може, й так. Вона гарний критик і дослідник літератури. Якщо говорити про того ж Прокопа Марушка з «Маски», про Івана з «Івана й Чорної Пантери» й інших моїх персонажів, ту ж Світлану зі «Щоденників Ієрихар», Сильвестра і Яніну з «Острова Сильвестра», Платона з «Графині», Андрія Трояна з «Каменю посеред саду» та й інших, то, безумовно, так. Вони безнадійно випадають із соціуму, як би сказала інша критикеса. Проти фактів не попреш. Та й Соломія із «Соло…» робить на старості літ абсолютно нелогічні вчинки. Такі ж вчинки, нелогічні, абсурдні з точки зору здорового глузду, тільки іншого порядку, чимало разів робив і я.