Я тоді й почув історію Няви. Інтеграл сказав, що дізнався про неї від дівчинки, котра з мамою зайшла до крамниці біля зупинки й побачила Інтеграла, який прибирав сміття. Вона впізнала кішку по тій зірочці з промінчиками. Доки мама була в магазинчику та розмовляла з якоюсь своєю знайомою, дівчинка й розповіла про кішку. А потім ще раз сама приїжджала з іншого кінця міста.
Нява була одним з чотирьох кошенят, яких привела сусідська кішка. Коли кицьки підросли (дівчинка не раз заходила гратися з ними), двох з них сусіди віддали знайомим, а ще двох одного разу старший сусідський син вклав у торбину й кудись поніс. Дівчинка знала куди — топити у річці. Так, як уже рік тому. Тоді дівчинка вмовила батьків взяти бідне кошеня собі. Тепер уже в них було два котики, а мати ще й третього тато нізащо не погоджувався.
Дівчинка крадькома пішла за тим хлопцем. Вона спробувала біля річки навіть впросити його, аби не топив кошенят, а просто відпустив. Хлопець сказав, що так уже робив, та кішка знаходила своїх дітей і приводила знову додому. Хлопець змилосердився, може, хотів бути ліпшим в очах малої сусідки, і промовив, що так і бути — просто вкине цих дармоїдів (бо ж мишей у них все одно нема) у річку. А раптом, ха-ха, випливуть.
Кошеня, котрого згодом Інтеграл назве Нявою, таки випливло. Йому пощастило, бо пожбурене у воду, воно впало біля гілляки, яка пливла річкою, і зачепилося за неї. Хлопець ще поспостерігав, як воно борсається, як таки вчепилося лапками за гілку. А коли побачив, як плаче дівчинка-сусідка, сплюнув і пішов геть.
Задумуючи свій роман, який мав називатися так само, як і цей сумбурний есей — «Нява й Інтеграл», я намітив, що він матиме три частини: «Історія Інтеграла», «Історія Няви», «Історія Няви й Інтеграла». А може, навпаки, спершу мала би бути «Історія Няви». То була б оповідь про її народження, ну, й опис того, як нещасне кошеня борсається у холодній воді, як врешті-решт його прибиває до берега і воно, мокре, тремтяче, розпочинає, чи, точніше, продовжує свою боротьбу за виживання. Хтось би, звичайно, сплакнув, у когось би стисло серце від переживання за пригоди, муки й долю нещасної істоти. Але серед нашої літературної братії знайшлися б і такі (якщо прочитали б), що похмикали б, а потім проіронізували б десь в Інтернеті над тим, як ото автор прагне у читачів витиснути сльозу своїми котячими сентиментами. Я не прагну цього, я просто уявляю собі цю картину, яка була в реальності. Маленька нещасна істота на грані життя і смерті пливе річкою на гілці, з усіх сил борсаючись, борючись за життя. А берегом річки йде паралельно з ним дівчинка, яка плаче, у якої стискається її ще маленьке сердечко, і шепче слова-благання, щоб кошеня не потонуло, випливло, якось вилізло на берег.
— Тримайся, любеньке, миленьке, я тебе прошу, — шепоче дівчинка. — Я тобі допоможу.
Дівчинка простягає руки до води.
Спробувала дістати кошеня палкою, яку знайшла на березі.
До води було далеко.
Надто далеко, а палка надто коротка.
У нашій річці доволі брудна вода.
Як і скрізь. Брудна, сіро-зелена, завжди перемішана з відходами, листям, гіллям, уламками хтозна-чого.
Вода брудна в річках, ставках і озерах.
Як і в морях і вже в цілих океанах.
Прісноводна риба, яку продають на базарах і просто на вулиці, смердить хтозна-чим. Люди все ж її купують. Наші люди і довірливі, і підозріливі. Мішанина цих рис виявляється і в ставленні до котів і псів. Іноді здається, що коти розуміють, чому людям не можна довіряти. І все ж не завжди, але довіряють. Цим вони чимось схожі на людей. Серед останніх найдовірливіші діти. І трапляються такі, як ця дівчинка, про яку мені розповів Інтеграл, яка йшла й благала, щоб нещасне кошеня не потонуло, щоб випливло. Сентиментально, еге ж? Місту, яке розкинулося обабіч річки, байдуже до долі, до існування й дівчинки, і тим більше кошеняти. Воно живе своїм життям. Люди, котрі, можливо, теж ідуть обома берегами або кидають з мосту мимовільний погляд на дівчинку, котра простує невідомо чого берегом, не бачать кошеняти, котре борсається у воді. Що станеться, якщо воно, ніким не помічене, окрім маленької дівчинки, яка ще шкодує не тільки це кошеня, але й все живе, так от, що станеться, якщо кошеня потоне? Нічого. Хіба що дівчинка ще більше поплаче й на її серці лишиться маленький, ледь помітний рубчик. А може, й рубчика не буде, точніше він буде, але не фізичний, а моральний. Кошеня ж піде на дно, де й зогниє його малесеньке тільце. І все ж з ослячою впертістю я думаю про те, що й місто, і світ в цілому щось втратили б. На тлі великих, куди більших трагедій це як ледь чутний зойк, що долинає десь із нічної тиші, безгоміння, що існує навіть серед денного шарварку й гуркоту. Невідомо, хто його чує і чи чує взагалі, але, пригадайте — такі зойки долинають час від часу. Навіщо, звідки? Бажаючі можуть посміятися над наївністю автора.
Читать дальше