Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

— Але ж знайшовся чоловік, який її розв’язав, — скажете ви. — Те, над чим билися сотні, тисячі математиків зі всього світу.

Так, але цей чоловік — сам загадка, як кажуть про нього — геніально-ненормальний. А втім, ці якості доволі часто поєднуються. Але чому?

Про аутистів написано чимало романів, поставлено кілька фільмів. З усіх стрічок, які я бачив, найліпшою вважаю голлівудський фільм «Меркурій у небезпеці». Його головний герой — хлопчик-аутист, який, щоб сказати вголос потрібне речення, сигналізувати про найпростіші свої дії й потреби, мусить заглядати в картки, які носить із собою, де написані потрібні слова-підказки. Хлопчика так і вважають — розумово відсталим. Але до його рук потрапляє журнал, де в кросворді зашифровано слово-ключ для розгадки кода надтаємної операції секретних служб. Щоб перевірити, що код цей надтаємний, що його ніхто не може розшифрувати й знайти для цього ключове слово, і вигадують це завдання нібито для всіх. А хлопчик-аутист розгадує. Саме до нього надходить осяяння. Його «відсталий» мозок ламає шифр. Хлопчик дивиться і майже моментально розв’язує (хоч це практично неможливо). Про це й повідомляє за вказаним там номером телефону. Вкрай спантеличені працівники спецслужб вбивають батьків хлопчика і починають полювання за ним самим. Допомогти врятуватися малому аутисту береться невдаха-поліцейський, якого грає Брюс Вілліс. Ця роль чи ненайкраща в його акторському доробку. Від нерозуміння, хто вона така, ця напівдика дитина, яка не піддається контролю і не йде на контакт, і до бажання за будь-яку ціну врятувати хлопчика — такий шлях проходить герой Брюса Вілліса. Для нього не існує дилеми — зберегти державну таємницю, врятувати від провалу десятки таємних агентів чи врятувати нікому не потрібного аутиста. Тема ціни людського життя, будь-якого, потрібного чи «непотрібного», звучить у фільмі так щемливо, що поліцейський-Вілліс робить своїми соратниками глядачів. А заключна сцена, коли врятована дитина, до якої зайшов коп, уперше обіймає його — одна з найзворушливіших, які довелося будь-коли бачити на екрані. Притому по-справжньому зворушлива, а не щоб вибити сльозу.

Питання «Кому він потрібен, такий неповноцінний хлопчик, заради чого його рятувати?» після побаченого стає вкрай некоректним. Воно мов питання — навіщо цей світ, яка його цінність взагалі, ні, навіть вище від цього питання. Це й питання, що ми втратили б у собі, якби хлопчик не був урятований. Кожен втрачає й самого себе в таких ситуаціях — звучить надто пафосно. Скажемо так — потреба порятунку тут, як потреба дихати, доки це можливо. І навіть спроба дихати, коли неможливо.

До речі, недавно довелося переглянути телепередачу про дітей з особливими потребами — аутистів, сонячних дітей — даунів, хворих на ДЦП і рідкісні хвороби, що почали дедалі більше опосідати малюків уже з раннього віку — своєрідна неминуча плата за цивілізацію. І там мати хлопчика-аутиста засуджувала тих, хто береться виявити в цих особливих дітях якісь таланти. Її завдання — навчити свою дитину елементарного, жити, як усі, зробити з сина правильну маленьку, а потім і дорослу, мишку. Так йому буде легше — ось яке міркування. Ця мама вже підписала вирок своїй дитині, вже посадила її на невидимий ланцюг.

Елементарне — яким страшним, виявляється, може бути це слово…

Це аутисти, а ще є не тільки прикуті до ліжок й інвалідних візків діти, не просто церебральники і ті, хто потребує допомоги, не просто сліпі чи глухі, а сліпоглухонімі. Тобто ті, хто від народження не чує жодного звуку, не бачить жодної людини й жодного предмета. Істоти у вічній темряві і тиші. Який сенс у їхньому навчанні, як їх навчити відчувати цей світ й жити в ньому… А проте, люди навчають, розробили спеціальну, майже фантастичну, систему навчання і спілкування, і — о диво! — серед сліпоглухонімих є громадські діячі й навіть доктори наук. Пробудження в таких людей людських почуттів разюче показав у своїй повісті «Експеримент» сучасний український письменник Олександр Жовна. Я не бачив фільм «Ніч світла», поставлений за цією повістю іншим талановитим митцем, режисером Романом Балаяном. Читав, що стрічка дуже відрізняється від твору, і Жовна навіть відмовився, щоб його прізвище згадувалося в титрах як автора сценарію. Так чи не так, але ця повість — ще один аргумент, трагічний, украй болючий, але переконливий аргумент на захист людини як такої. Не тільки здорової, цілковито розумної, ділової й діяльної, а просто людини. Нещасної й непотрібної. Навряд чи «гомо сапієнс», точніше «сапієнс», тут підходить, якщо визнаємо, що ми нічого, по суті, про розум, його походження і прояви не знаємо, якщо йдеться про цінність життя, життя як такого. І тоді нашими братами стануть дерева, і равлики та інші подібні істоти, незалежно від того, гарні вони на наш людський погляд чи ні, комахи й геть усе. Нехай не потреба, а визнання права на цінність їхньої присутності в нашому житті. Правда, на мій погляд, трагічність людського буття, відчуття вини не подолати навіть тоді, коли б геть усі на землі стали вегетаріанцями. Йдеться не про боротьбу проти того, що закладено в нас Природою чи Творцем, а проти заперечення самої суті життя, якщо кажуть, що людина має бути такою або такою. Ми ж не питаємо в дерева, чому воно дуб, а не береза, або навпаки — чому береза, а не дуб. Людина має право не лише жити, а й бути такою, як є, до тих пір, доки не посягає на життя іншої — здавалось би, аксіома. Але з цієї аксіоми постійно виймаються слова, які її визначають. І тоді аксіома стає абракадаброю. Теоремою, яку неможливо вирішити. Це все одно, що сказати — у цій теоремі ось ці цифри, формули зайві, а ці мають там бути. По суті, людина постійно так і чинить, визнаючи, якими мають бути інші. Подібними до неї. Такими й такими. За ознаками стилю життя, політичними симпатіями і т. ін. Йдеться не про дотримання загальноприйнятих правил і законів, а про самоідентичність, про ту ж саму цінність життя й право на своє життя геть усіх. По суті, про людину, гідну писатися з великою літери.