Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Але річ не в цьому. А в чому? Боюся, що в короткому слові з чотирьох літер — сенс. Сенс життя як такого. І це вже не розв’язати нікому із сущих. Найлегше визнати, що життя не має сенсу, як роблять славні письменники-абсурдисти. Але ще, мабуть, абсурдніше казати, що людина має жити за певною схемою — народитися, здобути освіту, освоїти якусь професію, багатіти, обдурюючи собі подібних, нагромадити певну суму грошей, речей, всілякої рухомості й нерухомості, хто скільки зможе, і тоді померти. Або вірити, що це земне буття тимчасове, а ти житимеш вічно. Десь там.

Вибір стилю життя, його мети й пріоритетів — це, по суті, і є відомий нам сенс. Це і цифри та букви в теоремі, котрі бачимо. Але маємо скласти ці цифри й написати інші, щоб теорема була розв’язаною. Як це зробив з теоремою Пуанкаре вже згадуваний Григорій Перельман. Як кожен робить зі своїм життям. Але повернімося нарешті до нашого Інтеграла, тобто до людини, яка мала таке прізвисько.

Але це повернення неможливе без пані письменниці, інтерв’ю з якою дало поштовх до цього есею, і двох інших, відоміших письмаків. Я читав роман цієї пані. Героїня його спочатку студентка, потім вчителька, нарешті поетеса — біла, пухнаста й водночас нещасна до нудоти. На шляху її трапляються чоловіки, які є виключно негідниками. Насамперед той, за якого виходить заміж, бо так треба, так всі роблять, а чоловік виявився пияком і садистом (не кажемо вже про його матір, свекруху, справжнього монстра). Далі другий, якому повірила й покохала, він теж не такий, геть її негідний, обдурює. Не такий і нібито суцільно позитивний багатенький — ще один, котрий стрівся на шляху. Героїня твору носить те ж ім’я, що й авторка, навіть назви її збірок такі самі, як в авторки, отже, роман автобіографічний. Усі чоловіки у житті бяки, чи не тому письменниця прагне хоч в літературі прочитати про всуціль позитивного, діяльного і багатого, «такого» чоловіка-героя.

Два інші письменники — це нобелівські лауреати Еліас Канетті й Томас Манн. Еліас Канетті відомий своєю фундаментальною працею «Маса і влада», але до неї він написав кілька п’єс і свій єдиний роман «Засліплення», за якого, власне, й отримав свою Нобелівку. Але це трапилося аж майже через п’ятдесят років після виходу книжки, а тоді, у 30-ті роки ХХ століття, на роман звернули увагу кілька людей. Один із них, уже відомий на той час і вже лауреат Нобелівської премії за «Будденброки», Томас Манн відгукнувся позитивною рецензією. Я згоден з тим, що в цьому творі Канетті у використанні різних видів і варіантів потоку свідомості «переджойсив» самого Джеймса Джойса. Але, зустрівшись із Канетті, у приватній розмові Манн зауважив: «Послухайте, адже у вашому романі персонажі не живі люди, а манекени». Канетті з цим погодився і додав: переконаний, що так і має бути, автор і повинен ставити своїх манекенів куди завгодно, тепер настає час нової, саме такої літератури. Не псевдоживі герої, не рупори ідей, а саме манекени в авторських руках визначатимуть зміст і суть нових, новаторських творів. Так і сталося. Людина як така, від плоті й крові, з її порухами душі, боротьбою за цю душу з іншими, зі світом, людина з «мільйонами терзань» розуму й серця (їх замінили мовні ефекти й філологія), була витіснена з літератури. Правда, не з усієї. Ту, в якій почуття, порухи душі лишилися, псевдомодерністи й постмодерністи презирливо називають масовою. Є багато в такій літературі, погоджуюся, й полови. Але є й така читабельна, де й людина збережена, й інтелект видно, а не пережовування вже написаного досі. Є масові, й інтелектуальні, з великою поживою для розуму, ті ж Генріх Бьолль, Ґюнтер Ґрасс, Маріо Варґас Льйоса, Леонардо Шаша, Меша Селімович, Герта Мюллер, їх, зрештою, дуже й дуже багато. Зокрема й українських. Та й вони вже «не такі».

Але саме вони й «такі».

А ви, пані, кажете, що вам потрібен вельми позитивний герой. Це теж свого роду манекен, тільки з іншого боку.

Я тоді вертався з автостанції, де брав квиток на завтра, і чекав на зупинці тролейбуса. Його довгенько не було, тож почав роздивлятися по боках і побачив біля зупинки кішку — звичайну, із шерстю всуціль сірого кольору, тільки на грудці під мордочкою виднілася біла плямка у вигляді зірочки, від якої відходило два промінчики. Я покликав її. Кішка підвела голову й подивилася на мене — ніби допитливо і водночас жалібно. Подумав, що, напевно, хоче їсти, тому сходив до кіоску-крамнички поруч із зупинкою, купив шматочок ковбаски й поклав кішці. Та вона навіть не понюхала.