Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

— То річка, — казав бідака-художник. — Ну, така річка. А може, хтось попругу (паска — В. Л.) викинув. Згубив. — І сміявся. — Я намалював, то, може, знайде. Ще й сто грам за те поставить.

Інший подібний чоловік, не вміючи читати, брав до рук газету і вголос переказував те, що нібито прочитав. Збиваючись, ковтаючи слова, сам сміючись з того, що вигадував… Йому це було цікаво.

Несповна розуму, явно з тарганами чи мурахами в голові, як казав його розумний сусід?.. Але я переконаний, і це переконання з віком зростає, бо раніше думав інакше, що людей без своїх тарганів, мурах, абсолютно правильних і тверезо мислячих, не буває. Хіба що повні ідіоти, люди-рослини (а такі теж для чогось існують) і… І мільйонери та мільярдери, у яких в очах по долару, а в мозку — мішки з мільйонами й мільярдами. Але чи не наповнені ті мішки замість «зелененьких» теж тарганами… Тільки набагато більшими й огиднішими.

Відомий вислів Юлія Цезаря про те, що ліпше бути першим у звичайному галльському селі, ніж другим у Римі. Сіл багато (галльських, інших кельтських, германських, слов’янських, норманських і яких там ще), у кожному є свій Перший, але ще більше тих, хто першим не є. Їх тисячі, мільйони, а тепер і мільярди. Серед них є ті, хто прагне бути першим, оббрехавши, скинувши чи й убивши першого. А є ті, хто й не прагне. Другий, третій, сотий, тисячний, мільйонний нібито за значимістю. І взагалі викинуті за борт боротьби. Ті, що й не долучалися до неї. Бо не вміють, а то й не хочуть. Їм це не потрібно. Вони відключені від світу великої трясучки й напруги. Про інший світ часто й не підозрюють. А якщо підозрюють, то вдають, що його нема. Або просто ігнорують.

Найяскравіший сучасний приклад тут — Григорій Перельман. Знаний у вузьких колах російський математик єврейського походження. Багато хто з колег вважає його найвидатнішим математиком XX і поки що XXI століття. Той самий, який довів гіпотезу Пуанкаре, за що світова математична й бізнесова спільнота обіцяла мільйон доларів тому, хто це зробить. Перельман зробив, але від нагороди відмовився. Так само не поїхав отримувати премію і медаль Фудза (ще один мільйон зелених), своєрідну Нобелівку в математиці за видатні досягнення. Він живе у Санкт-Петербурзі у звичайній двокімнатній квартирі, де є лиш стіл і ліжко. А кажуть, що й ліжка нема, тільки матрац для спання на підлозі. Сусіди розповідали журналістам, що у квартирі повно тарганів. Допущена у квартиру журналістка переконалася — жодних меблів, тільки стоси журналів і книжок на підлозі. Усі, хто розмовляв з ним, відзначали його приязність до співрозмовника й логічність міркувань. Володимир Путін, кажуть, коли йому доповіли про дивака-вченого, резюмував коротко: «Дурак!» Але, дізнавшись, що обчислення й викладки Перельмана дуже згодилися у військово-промисловому комплексі, додав: «Но полезный дурак». А потім ще й цитував якесь перельманівське висловлювання. А той не тільки відмовився від премій, а й покинув роботу в науково-дослідній лабораторії й жив за рахунок уроків і консультацій, які дає студентам й аспірантам. Про великі гроші й побут сказав, що йому це не потрібно, що він усе одно не вміє цим користуватися. Ще вирізняється довгою заплутаною шевелюрою і дуже довгими, як для чоловіка, нігтями. Про них сказав: «Якщо вони ростуть, то чому б їм не рости?»

Звісно, тут згадується Інтеграл. Тільки іншого, меншого (чи по-своєму однакового?) масштабу відхилення. Він теж не знав, звідки в його голові беруться формули і рівняння — про це далі.

Він теж жив (живе?) мовби в паралельній реальності чи й без реальності взагалі. Жив у сні, що мовби приснився комусь іншому. А Інтеграл блукав по тому сні й боявся вийти. Бо коли вийшов, світ виштовхнув ще далі, на узбіччя можливого.

Там існування Інтеграла нікому не було потрібне. Крім хіба його насправді нерідної дочки, яка колись слухала його казки й історії. «Бесполезный дурак». Запитання «Чому?» нагадує ситуацію, коли людина підходить до вікна з товстим склом, за яким стоїть інша людина. Довкола тої другої шум і гам. Перша кричить якесь запитання. Може, й те саме «Чому?» Але людина за склом показує на мигах, що вона нічого не чує. До неї не докричатися.

Сенсу в його ходінні вулицями, загляданні в урни, діставанні пляшок та інших викинутих кимось речей нема. Хіба що в продовженні існування, животіння. Чи ні?

«Ні!» — Я не кажу, я кричу це. Але кричу в нікуди. З останніх сил бороню свою теорію про те, що життя й таких людей, і тих, про кого я вже розповів, окрім Інтеграла, також має сенс. Має якесь призначення. Мусить мати. А життя аутистів з вузеньким просвітком свідомості, але часто вкрай неординарної, навіть геніальної… До речі, аутисткою називала себе знаменита авторка детективів Агата Крісті. У її творах злочинця неможливо вгадати, як і розв’язку сюжету, Еркюль Пуаро чи міс Марпл проводили розслідування тільки за їм одним відомою логікою. Відгадати, що далі буде, все одно, що складати мозаїку чи кубик Рубика із заплющеними очима. Але читачам подобаються детективи Крісті саме за цю неможливість щось розгадати. Це вже в кінці читач (глядач) каже: «А й справді, як я не здогадався». Не міг здогадатися. І ще не зможуть ті, хто читатиме після нього. Вершиною творчості письменниці, новим словом у детективі вважається роман Крісті «Вбивство Роджера Екройда», у якому убивцею виявляється той, від імені кого ведеться розповідь, хто розслідує вбивство, здійснене ним самим. Тут, втім, як і в інших романах авторки, сховане геть усе. Точніше, розташоване за особливою логікою аутистки, доступної тільки їй самій. Недосяжність цієї логіки для простих смертних, точніше, непоясненність того, як це досягається і як розв’язується, — ось що характерне для Крісті й так приваблює читача. І під кінець він (вона) певен — так і мало бути. Як чудово-загадково влаштувала авторка ланцюжок подій, як уміло їх сховала. Віднайдення ключа до розгадки — майже та сама гіпотеза Пуанкаре.