Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

— У них було шестеро дітей, ще четверо померли в дитинстві, — сказала Віка.

Сестра колись вийшла заміж за «западенця», котрий за чимось приїжджав до їхнього селища, поїхала за ним до Луцька. Після смерті чоловіка вона жила сама в однокімнатній квартирі, знала, що брат «блаженний», а сама, очевидно, почувалася дуже самотньою. Так Інтеграл опинився в Луцьку. У квартирі сестри він прожив шість років. Спочатку пішов працювати двірником, але посаду незабаром скоротили, часом збирав пляшки й здавав за копійки. Жили на сестрину пенсію, втім, йому багато й не треба було. Улюбленою їжею Інтеграла були млинці з чаєм, а ще кефір.

Потім у сестри виявили рак, і вона дуже швидко згоріла. Брат доглядав її, як міг, але смерть виявилася невблаганною. Після кончини сестри з’явилася її донька, котра жила в іншому місті, і сказала, що, як законна спадкоємиця, квартиру продаватиме, бо її дочка закінчує школу, вступатиме до університету, тож потрібні гроші. Інтеграл і тут не опирався, зібрав речі й знову пішов. Як сказала Віка, після двох пережитих потрясінь у нього щось остаточно зламалося, щось «поїхало». Так він став бомжем, чи то безхатьком, який ходив із торбами Луцьком.

Віка ж приїжджала до Луцька ще коли була живою тітка, бо, як вона зізналася, «нестерпно захотілося побачити тата, як там йому». Під час того приїзду вона й познайомилася з хлопцем, як виявилося, із сусідньої Львівщини. Обоє сподобалися одне одному, між ними зав’язалися листування й передзвонювання, які закінчилися тим, що хлопець приїхав до неї і забрав у своє галицьке містечко. Вони одружилися, на весілля Віка хотіла запросити й свого неприкаяного тата, але у квартирі жили вже чужі люди, а де шукати батька, вона не знала. Та вона таки знайшла його, бо щось підказало, що назад на Дніпропетровщину він не повернувся, значить, може лишитися в Луцьку.

Під час другого приїзду, вже з чоловіком, вона шукала його по вулицях і луцьких ринках. І таки зустріла, вперше побачила такого — з торбами. Була вражена, як казала, остовпіла, на очі набігли сльози. Батько теж знітився під час зустрічі, але їхати з нею категорично відмовився.

— Він сказав, що йому й так добре, — сльози на очах у Віки виступили й тепер. — Що, може, він нарешті знайшов себе.

Вона таки забрала його у своє містечко, в оселю, у хату, де йому виділили окрему кімнату. Трапилося це пізньої осені. І чоловік, і його батьки зустріли Інтеграла добре. Та він там лише перезимував. Навесні тихенько втік до Луцька. Хоча, як казала Віка, іноді він виїжджає на тиждень-два бомжувати й до Рівного, правда, «вертається у своє місто», а коли якось побили рівненські безхатьки, вже не хоче туди їздити. Ще в тому домі казав дочці, що йому соромно, бо ж не вміє нічого робити, майструвати, як зять, хіба що різати чи складати дрова. Навесні ще помагав садити картоплю, а далі ставав усе сумнішим. Доки тихенько не зник, як їх удома не було.

— Я тепер час од часу до нього приїжджаю, — сказала Вікторія. — Щось їсти привожу. Від грошей він відмовляється. Ото газети купила, ще білизну й сумку нову. Забирали й ще заберемо, хоч каже, що більше не поїде. Я кажу, що народжу йому внука, буде няньчити, а він відповідає, що маленьких дітей боїться, завжди боявся щось їм не те зробити, як народиться й підросте, може, тоді…

На цьому наша розмова й закінчилася.

Мені багато чого хотілося ще спитати, але зрозумів, що розпитувати не треба.

Ця жінка, правда, наостанок сказала, що якщо захочу написати… нехай, пишіть… вона має знайомого журналіста й він казав, як то нестерпно, коли до рук проситься якийсь сюжет… Писати можна після того, як, може, таки заберуть тата до себе назовсім… Хоча вона не певна… А від нього вона не відмовиться ніколи… І лікувати його… Від чого… Вона й не знає, чи треба…

Я таки написав матеріал під рубрикою «Невигадані історії» десь через рік після того, як перестав зустрічати цього чоловіка на вулицях. Поїхав таки до дочки чи забрали до себе… Чи ще раз повернувся до Рівного й там ще одна не вельми приємна пригода… Коли я диктував написане (есей, нарис?), редакційна комп’ютерниця сказала:

— А я знаю цього чоловіка… Теж зустрічала на вулиці… Щось у ньому було таке: не як у інших бомжів…

Тоді я не знав, що ще двічі зустріну Інтеграла.

— У цього чоловіка явно поїхав дах, — сказав мій добрий знайомий, коли я розповів йому історію Інтеграла. — І як йому допоможеш… Зараз примусового лікування нема…

— А чи треба його лікувати?