Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Не раз доводилося чути про всіляких нещасних й інше: «Чому ж він не бореться, чому опустив руки?» Неправда, бореться, чіпляється за життя, як може. Ті безхатьки, котрі збирають порожні пляшки, щоб здати їх за копійки, макулатуру, металобрухт і т. ін., часто гарні колись чоловіки й жінки, ще й як чіпляються за життя. Інакше не вміють.

А ще існують аутисти, дауни, люди з психічними й рідкісними хворобами, кількість яких збільшується. Проте щось мені заважає визнати вчення Дарвіна про еволюцію видів. Про те, що в цьому світі просто-напросто виживає сильніший (і повинен вижити), а доля лузерів гідна хіба зневаги. Що це такі собі живі «відходи виробництва».

І як виконати побажання чи заповіт класика, котрий повчав, що в людині повинно бути все прекрасним — і тіло, і те, що в помислах… Думка. Правда, кардинальний спосіб, як досягти цього, зокрема щодо тіла, бо само собою розумілося, що в людини, досконалої фізично, буде й гарна мораль, винайшли у давньогрецькому місті Спарта. Тут усі громадяни були зобов’язані приносити новонароджених малюків до ради старійшин, і сивобороді мужі ретельно оглядали тих пуцьверіньків і визначали їхню подальшу долю. Гарно виглядаєш, міцненький, очі світяться розумом — живи, примножуй у майбутньому славу і справу спартанської держави. Хирляк, якось не так тіпаєшся, оченята каламутні — таких викинути у провалля. І викидали, і батьки, звиклі до бездушного, але правильного закону, не протестували або майже не протестували (бо були й такі, хто пускав сльозу за своїми чадами або гірше того — вдавався до істерик) і тремтіли, щоб вродилося дитятко гоже, таке, як належить. Тих, котрі були визначені до життя, гартували (особливо хлопчиків), і виростали вони нівроку.

Тільки от біда… Спарта славилася своїми воїнами, але не дала світу жодного мислителя, мудреця, філософа, письменника, винахідника, та й видатних правителів, полководців — раз, два й на цьому кінець. Ну відомий Фермопілами цар Леонід, ще цар Агіс, ще хай два-три за всю історію вояки. А у вічного суперника Спарти Афін звички викидати у провалля недосконалих дітей не було, і там світ збагатило ціле сонмище імен. Від Сократа до Перікла, від Есхіла до Фемістокла, ну й так далі. Серед них не бракувало і кульгавих, і потворних на обличчях. Таких як Езоп. І хирлявих.

Звісно, не всі серед них були геніями й видатними. Але надія на них була. І чомусь мені здається, коли старійшини вирішували долю новонароджених дітей у Спарті, з-за колон, кущів і чогось ще визирали лукаві пики Гітлера, Гіммлера, Гебельса і їм подібних. І огидно нишком хихотіли. Через багато століть вони висунуть на світ Божий теорію про чистоту раси і стерилізацію тих, хто може дати не таке, негідне потомство.

Але мова не про цих покидьків. Мова про одвічні питання: «Чому?» й «Навіщо?» Чому і навіщо з’являються на світ люди, які ні собі, ні родині, ні суспільству користі не приносять? Можна пояснити це всілякими мутаціями, збоєм, генетикою взагалі, наявністю зайвої хромосоми. Тоді прямий шлях в обійми розумного дядька Дарвіна. Чогось не хочеться.

Але є й люди, котрі приносять певну користь, але не такі за своєю суттю. Взагалі-то не такі, але… Інші згодні навіть за певних обставин визнати їхню корисність, потрібність їхніх дій. Коли вони роблять те, що може вписатися в нормальний, визнаний іншими плин життя. А таке буває.

Але настала пора розповісти про чоловіка, котрий не став героєм мого роману, який мав називатися так, як і цей мій есей. Уперше звернув на нього увагу в котрийсь з років на початку нинішнього століття. Ще в столітті минулому в нашому Луцьку, як і скрізь, з’явилися, стали заполонювати вулиці й двори, і їх дедалі більшало, люди в обірваному, засмальцьованому одязі, явно опущені (самі собою), переважно чоловіки, хоча траплялися й жінки. Не всі вони були неохайні, деякі зберігали ще сліди колишнього, іншого життя. Але вже відчувалося, що викинуті за його борт. Порпалися в контейнерах зі сміттям, баках, збирали порожні пляшки, старі газети й книжки, залізяки й шматки деревини. Їх можна було побачити там, де приймали метал, склотару й макулатуру. А потім за розпиттям і магазинної горілки, й всілякого саморобного шмурдяку на лавочках і просто на землі. Одним словом, бомжі чи по-іншому — безхатьки.

Серед них мою увагу привернув один чоловік, на вигляд років під п’ятдесят чи ледь за п’ятдесят, який ходив по центру міста і бокових вулицях з кількома торбами на плечах і в руках. Він часом підходив до урн і контейнерів, щось діставав, ховав у торби. Невисокий, худорлявий, але не надто худий, не здохляк і не хирляк. Йшов, часом спинявся не лише біля урн і баків. Постоявши, наче щось видивившись в одному йому відомій точці, простував далі. Відрізнявся від інших бомжів-безхатьків тим, що часто ходив або з невеликою люлькою, або мундштуком в зубах. Часом в мундштуку була цигарка, чи з люльки йшов дим, отже, палив. Іноді люлька просто стриміла в роті.