Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

З її розповіді поставало ось таке. Її батько (до речі, коли я запитав, як його звати, вона сказала: «А навіщо це вам? Хай він залишиться просто моїм татом») був науковцем, математиком, працював у так званому «ящику», тобто науково-дослідній лабораторії при військовому заводі на Східній Україні. Потім вона сказала: «Ну, таких тоді не бракувало». Вони й жили у закритому містечку при тому підприємстві. Там же неподалік розташовувалася і військова частина. Батько був дуже вузьким спеціалістом, знався на інтегральних рівняннях, інтегральних обчисленнях, котрі використовували, приносили велику користь на виробництві й під час випробувань артилерійської й ракетної зброї. Його обчисленнями, формулами користувалися під час розробляння нових видів снарядів, на стрільбах, вони сприяли точності зброї.

— Для нього, по суті, нічого не існувало, крім тих рівнянь і обчислень, — із сумною посмішкою мовила ця жінка, потім вона таки сказала, що звати її Вікою. — Він мав навіть таке прізвисько — Інтеграл.

Інтеграл працював на тому заводі, у лабораторії, майже два десятиліття, до початку дев’яностих років минулого століття, коли почалася горезвісна перекваліфікація, так звана конвергенція, коли завод замість снарядів і артилерійських установок перейшов на виробництво посуду, каструль, друшляків та інших подібних речей. Був такий час і така тенденція, коли різко й армію скорочували, і військово-промисловий комплекс, який її обслуговував. Зрозуміло, що спеціаліст з інтегральних обчислень на заводі, який перейшов на так зване «мирне виробництво», був непотрібний. Інтеграла скоротили одним із перших. Він і не опирався. Не вмів опиратися, захищати себе. Хоча й був досі потрібним, нерядовим спеціалістом, навіть кандидатом технічних наук.

— Його звання — то особливий випадок, — сказала Віка. — Татові було байдуже, має чи не має він якесь звання. Захист організувала мама й ще один її друг, який мав зв’язки в закритих наукових колах.

Як виявилося, мама Віки, дружина Інтеграла, працювала колись на цьому самому заводі в приймальні директора й головного інженера секретаркою. Була вона дуже вродливою, спокусливою, мала чимало прихильників. Інтеграл побачив її вперше, коли його якось викликали до директора. Побачив й відразу закохався. Не раз під будь-якими приводами приходив до приймальні. Не наважуючись заговорити, стояв і просто дивився. Або ставав біля виходу із заводоуправління, щоб також просто дивитися, милуватися, як виходить з роботи його богиня. Вона, звичайно, помітила це мовчазне обожнювання, підсміювалася й позаочі, й у вічі. А потім й вийшла заміж, по суті, сама запропонувала це обожнювачу.

— Знаєте, це була досить банальна історія, — сказала Віка. — Вже коли вони розлучилися, мама зізналася мені, що тато не мій біологічний батько. Але він був і назавжди лишиться моїм татом.

Інтеграл сам назавжди лишився дитиною за своєю суттю, значною мірою аутистом, котрий оживав тільки тоді, коли треба було зробити чергове інтегральне обчислення. Він абсолютно не розумівся на веденні господарства, міг накупити, одержавши зарплату, кілограми цукерок й купу іграшок, тому гроші відразу забирала дружина, а то й отримувала їх у касі замість чоловіка. Гроші траплялися чималі, особливо коли виписували премію за черговий винахід, успіх у випробуванні зброї, до яких був причетний й Інтеграл. Тому його й терпіла дружина, по суті, провадячи своє життя. До певного часу.

Той час настав після скорочення Інтеграла. Мати Віки тоді вже не працювала секретаркою, вона перейшла в кооператив, який наприкінці вісімдесятих організував ще один її знайомий. Тож, коли Інтеграла скоротили, їй було це байдуже, по суті, вона мала вже давненько іншу сім’ю, приходячи додому тільки ночувати, та й то не завжди. Віка, вже підліток, тепер більше часу проводила з батьком. Ще з дитинства в них склалися особливі стосунки. Батько, окрім своїх обчислень, багато й без розбору читав — книжки, газети, журнали. А ще дуже любив казки та всілякі пригодницькі історії й постійно розповідав їх доньці. Матері це було навіть зручно, бо опікуватися дитиною вона ніколи не мала особливого бажання. Не вмів доглядати дітей і батько, але казки розповідати вмів, і дивний таємничий світ з дитинства оточував дівчинку Віку.

Мати попросту вигнала колишнього чоловіка з дому, і він не опирався, тим більше що квартиру дали їй, директорській секретарці, а не чоловікові-невдасі. Інтеграл поїхав у шахтарське селище в західному Донбасі, звідки був родом, де жила його багатодітна родина. Батьків на той час уже не було, оселю ділили двоє старших братів, шахтар і будівельник, зі своїми сім’ями. Хтозна, як би склалася Інтегралова доля, якби не навідалася на батьківські могили найстарша сестра.