Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Написав, і на душі полегшало. Моя компанія (назвав, зрозуміло, тільки частину імен) — це ті, в обійсті слова котрих можна прихилити голову. Але не тільки захоплюватися новизною тексту, тим, що ось цей написав так, як ще не писав, не казав ніхто. Відчути поряд з новизною пульс тої людяності, яка в сучасній літературі ще існує, у якій ще є надія. Щось невловиме, що цю надію зберігає. Де можна залишити мовби на сховок і свої думки. І бути певним, що в цих людей є те, що неодмінно покличе повернутися. І ще, знаєте, так бува, кличе вогник у домі того, кого ти знаєш, чи вогонь, що на узбіччі дороги, де ти колись сидів у добрій компанії.

Це мав бути роман, твір про одну із загадок людського буття, які мене найбільше цікавлять. Точніше, загадок такого феномену, як людина взагалі. Але я вирішив написати про конкретну людську долю, чоловіка, котрий жив (чи й досі живе) насправді, а заодно поміркувати про людину, більше про тих, кого багато хто і людьми не вважає.

А підштовхнуло мене до цього інтерв’ю в одній із найкращих українських газет з однією доволі знаною письменницею з відомого західноукраїнського міста, де письменників (членів, членкинь і не членів спілок, асоціацій) найбільше в нашій країні на квадратний метр. Пані казала про те, як їй набридло зображання у творах українських колег, а найбільше в романах, всіляких невдах, ізгоїв, лузерів і т. д. І як їй нарешті хотілося б прочитати український роман про сучасного позитивного героя, людину ділову і діяльну, багату, яка б показувала, як чесно досягти успіху. При цьому пані не приховувала зневаги до всіляких хлюпиків і невдах.

«А як же вся світова література? — подумалось мені. — Вона ж переповнена такими хлюпиками, нездарами, зайвими людьми. А успішні досягають успіху лише йдучи по головах, а часто й трупах. Геть як у житті реальному. А письменники, якщо й співчувають, то тільки цим нещасним».

Отож, мій роман був би свого роду полемікою з цією пані, але навряд чи її переконав би, якщо вже не переконали доти написані твори далеко ліпшими й відомішими майстрами, ніж я, насамперед класиками.

Та чи й варто було її переконувати?

Може, справді варто?

Раптом мені пригадалися, стали наповнювати простір, оживати, ледь не простягати руки персонажі, котрих слід було, за велінням пані письмачки, викинути геть. Насамперед примчався на своєму Росінанті худорлявий, напівбожевільний з точки зору «правильних читачів» гідальго Дон Кіхот, а далі герої Стерна, Гофмана, Гоголя, Бальзака, Флобера, Достоєвського, Кафки, Пруста (хоч і витончені аристократи, але замість того, щоб гребти грошики, терзаються бозна чим), Фолкнера, Стефаника, Підмогильного, Андріяшика, Ульяненка… і… їх так більшало, що довелося виходити на вулицю, а там сусід зі своїми скаргами, а далі зграя бомжів-безхатьків. Я став подумки шукати, кого б їм протиставити — багатого, успішного, до того ж позитивного, морально досконалого. У житті такого не було. У літературі знайшов хіба що Робінзона Крузо, тільки він жив і діяв самочинно на безлюдному острові, доки не з’явився П’ятниця, до того ж не був надто багатим. Ще й самотнім. Поруч стали хіба що герої соцреалістичних творів, та з романів деяких сучасних українських письменників, котрі на письмі чесно заробляють цілі маєтки, а не крадуть і не беруть хабарі, не обдурюють, як то насправді. Але ж пані вимагала ще й переконливих героїв, а таких у соцреалістів, нацреалістів і постморденістів не водилося. Хоч сядь та плач, а заодно переписуй усю літературу. Правда, є герої, які борються, та й вони зазнають поразки, як от старий рибалка Сантьяго у Хемінгуея. Назвати успішним його ніяк не можна — акули з’їдають спійману ним рибину.

Жарти жартами, але проблема існує. Не проблема, а проблемище. І тут письменникам набагато легше, ніж Творцеві чи пані Природі. Бо письменникам, теперішнім чи колишнім, що — взяв і нафантазував (хоча щось не фантазують у правильному напрямку), а реальний світ ось він, як і література — аж кишить невдахами, каліками, тими, хто простягає руку в надії на копієчку (негідників, котрі на цьому роблять свій бізнес, не рахуємо), хто взагалі напівбожевільний або й зовсім несповна розуму. Де вони взялися, чому вони такі, яке мають право взагалі існувати на цьому світі… А таки ж існують, і добропорядні люди сахаються від них, мов дідько від ладану. Інші співчувають, але теж на вулиці поспішають бридливо пройти повз. І питають (себе, подібних): «Хто заважає цим (безліч негативних епітетів) жити, як належить?» У тому-то й річ, що ніби й ніхто, а вони живуть. Не так, як треба, а як уміють. А поруч ті, у кого свої принципи: «Краще їх не помічати». А вже помітиш, то висловити своє «фе».