Мирослав Дочинец - Синій зошит

Голу жінку комарі не кусають. Цілком голу.

Запах відчуєте гостріше, якщо ніздрями затримаєте воздух, аби зігріти його.

Багато голубів — на ситий рік.

Гіркий перець (я його люблю) не слід кусати, ліпше різати тоненькими кільцями і так доносити до рота.

Птиці в тривалих перельотах набивають собі під пахвами тверді мозолі, які їм помагають «різати» вітер. Як мозолі наших сердець.

Муравлі — великі п’яниці. Вони підгодовують власними яйцями мушок, котрі пирскають п’янкою слиною.

Зозуля кує — пару собі глядає.

Щука в місяці маї міняє зуби.

Когути на світанні починають піяти з дальніх кутків.

Птиці ніколи не співають над морем.

Голуба барва холодить око, освіжає простір.

Гроші, як ніщо инше, пахнуть своїми хазяями.

У жінок природна увага до деталей. Тому вони найліпші слухачі.

Коли ми сміємося, вік наш визначити важко.

Перед грозою пахне рибою, після грози — раками.

Найголосніше співають птиці-самці. Надто коли самиці сидять на яйцях.

У стаді першими йдуть черлені корови, за ними чорні, далі — бурі.

Сніг найліпше пахне в ранковий час.

Не випалена добре цегла робить будинок сирим і рихлим.

Стара книга пахне так, як і стара людина.

Птиці незміримо більше сидять, аніж літають.

Не кидайте у птахів каміння — розклюють ваші добра.

Найлегший день — четвер. У четвер піддаються й труднації.

У неділю пси по-иншому гавкають.

Аби квашення не пліснявіло, на дно діжі слід класти річкову гальку.

Колючі вуса — колючі очи — колючий язик.

Зозуля в голому лісі — на «голий» рік.

Компас у лісі — дерева. З північного боку гілля росте погано.

Євреїв воші не люблять, бо в них квасна кров.

Ведмедиця, коли зачує кончину, родить у барлогу двійню.

Ведмідь ніколи не зачепить жінку.

Ведмідь, коли заб’є ведмедя-суперника, хоронить його в ямі.

Перепілка водопій не шукає — п’є росу.

«Чи я теж помру?»— спитала мене якось дитина, сусідська дівчинка.

«З усіма се колись стається», — сказав я, заскочений зненацька.

«А хіба я побачу, що вмерла?» — поцікавилося дівчатко.

Я був оглушений тими словами. Направду: хіба з тобою може статися те, чого ти не зазнаєш? Для простої дитячої душі смерті не існує.

Але ж ми — великі діти.

«А як ти став дорослим, діду?»— запитала мене та дівчинка иншим разом.

«Як? Мені дуже любилося бути дитиною. Я хотів лишитися нею завжди. А дорослі мені весь час наказувати: «Хоч умри, а будь людиною!» От я змирився і став нею».

Йшов бродник полем і перестрів жінку:

«Поможи мені, молодице, вийти на битий шлях».

«Ніколи мені», — відмахнулася та.

Пішов далі старець і побачив косаря:

«Не покажеш, добрий чоловіче, як потрафити на путь?»

«Чому би ні?» — зрадів той, що перепочине, а заодно й почує щось нового від мандрівця.

З тої пори чоловік робить і спочиває — ділить час порівну. А жінка все в роботі — і все їй ніколи.

Хіба важко ми робимо не для того, щоб легше жилося й ліпше спочивалося?!

Потреба запитуватинавчить тебе більше, ніж самі відповіді. Якщо хочеш почути правильну відповідь, навчися правильно запитувати. І не конче инших, але й самого себе. В прикростях, нещасливих збігах, невдачах запитуй себе: що доброго в сьому? І щоразу щось найдеш. І дедалі частіше в попелі втрат зблисне тобі золота крупа.

Сій запитання, що зрощують знаття.

Де біда наших нещасть?У Біробіджані знався я тісно з одним рабином. Сила люду ходила до нього на розсуд. Чоловік знав кріпко богословську науку, а некнижна мудрість його була — як вода. Не міг я начудуватися, що для кождого мав той різний одвіт. І дуже часто — без слів. Питали його, приміром, різні люди: «Чому я такий нещасний?» Відповідаючи одному, рабин постукав себе по чолові. Другому — по серцю. Третьому — по кишені. Четвертому — нижче пояса… А коли я найшов слушну хвилю, щоб і собі запитати, старий мудрагель здвигнув плечима. Видати, руки його втомилися «говорити», не кажучи вже про немічний у деяких випадках язик.

На той час я вже знав, що головного в сьому світі словами не поясниш.

«Діду, ви боїтеся вовка?»— спитало мене сусідське дівча.

«Боюся», — відповів я.

«А як боїтеся?»

Я подумав і почав трястися.

Дівчатко глянуло на мене спочутливо:

«Діду, вовк не такий страшний! Дивіться: я теж боюся, але моя шкіра не трясеться…»

В котрий раз дитина дала мені урок простої мудрости.