Мирослав Дочинец - Синій зошит

Навід старших.Пригадую, як дідо Стойка зБаната радив мені, молодому: «Поклади журу в горнець і закопай у хащі».

А ось дещо з напучувань китайця Чан Бао, з яким ми зійшлися в тайговому ловецтві: «Не оглядайся без потреби на те, що чиниться довкола. Те, що стається коло тебе, але без тебе, — власне, й не стається. І тобі немає до того жури».

Кукумир, що звікував свій тривок у хащах Алтаю, признався якось: «Смерть обходить мене, бо я їй відмовив».

А руський монах на Афоні висловив особливо втішну для мене заувагу: «Доки ти не довершив свого діла, ти не вмреш…»

«Діду, яких вибираєте собі друзів?»— хитро запитав мене один хлопчук.

«Багатих», — одказав і я хитро.

«Щоб можна було позичати в них гроші?»

«Ні, щоб вони не позичали в мене…»

Звичайно, то фіглі. Але тоді я по-серйозному запитав його:

«Чи знаєш, що ми все життя шукаємо, що чекаємо?»

«Не знаю».

«Сродних нам духом людей».

«Діду, який день ви більше любите святкувати:іменини чи день уродин?»

«Іменини та дні уродин своїх приятелів…»

Дивні люди.Коли мені було дванадцять літ, я на випробі в гімназії читав з пам’яти псалом за псаломом і числив у голові силу-силенну загадів. Ті, що слухали, закочували очи: «Невже в такому віці можна стілько знати?!» А тепер, коли мені дев’яносто, теж чудуються: «Невже в таких роках можна ще стілько знати?!»

Дивні люди.

Часто тіснив мене розпитами один молодюк,що марив стати письмовцем.

«Про що б мені написати?»

Ми їли вишні, і я сказав:

«Напиши про кісточку вишні».

«Навіщо? Кому се буде цікаво?»

«Ну, хоча б мені. А може, ще комусь. Та головне, щоб писати цікаво було тобі».

«Хіба книга — се, передусім, не цікава розповідь?»

«Книга — передусім, проповідь. Себто — розказування, показування і навчання».

«Що є головним для того, хто пише?»

«Віддавати читальникам радість свого серця. Письмо — не складання хороших слів і думок. Се — складання всього хорошого і радісного, що є в письмовця».

«Як маю писати книгу?»

«Так, як полотно ткати. Нитка до нитки — біла, чорна, жовта, черлена, зелена синя… А для ока воно грає».

«Себто, мистецтво — гра?»

«Гра. Проте не очи щоб грали, а в очах щоб була гра».

«А як я оціню свою працю?»

«Ніяк. Куриця несе яйця, та оцінити їх не може».

«Як багато треба писати?»

«Всяка робота вимірюється мірою свіжости і радости. Тоді дає добрий плід. А в зажерливости дві доньки: «Давай, давай!»

«А коли приходить певність у роботі?»

«Певність складається з потреби, з необхідности».

«Писати слід про щось нове?»

«Про нове».

«І про чудесне?»

«І про чудесне. Але затям собі, що чудесне — завжди нове, а нове — завжди чудесне».

«А як знати, що написане чудесне?»

«У п’ять разів сильніше має хвилювати тебе написане, ніж читача».

«Тоді, гадаєте, я можу стати другим Мопассаном?»

«Нащо ставати другорядним Мопассаном? Ліпше бути першим Мироном».

Він так підписувався в газетах.

Давні слов’яни, лісовий народ, пізно почали займатися конярством. Коні були дорогі, їх було мало — мабуть, тому що слов’яни не любили кумис. Кінноту вперше пустив у брань Святослав, хоч і невдало. Коней він любив, держав велику стайню. Князь велів богомазам, аби замальовували його улюблених коней. Проте ті мальовидла йому не любилися. Нагодою запитав заїжджого маляра:

«Чому воно так мертво виходить?»

«Тому, що твої мистці занадто довіряють своїм очам».

«А ти сам спробуй, коли такий тямковитий».

Маляр той роками жив у конюшні, їв із кіньми і спав. А відтак десь ізслизся на десять років. Об’явився в печері, там малював. По пам’яті малював коней… Принесли ті образи до князя, і вельми вони його вразили. Оксамитом грали на полотні кінські крупи, шаленством роздувалися ніздрі, іскри сахтіли з-під копит. Наказав князь привести й живописця.

«У твоїх мальовидлах я не впізнав жодного свого скакуна, проте вони тішать око більше, ніж коли милуєшся живою худобиною. Звідки ти добув такі фарби?»

«З серця».

Князь винагородив його щедро. Правда, більшу нагороду той уже мав — зіркість внутрішнього ока.

Те, що люблю.

Люблю день за його теплу і світлу повноту. Вдень я росту з травою і малими деревами.

Люблю ніч за живлющі сутінки. Вночі я пливу рікою тиші.

Люблю сонце за його священний огень, що випалює цвіль світу. Купіль його ясноти вибілює кости й думки.