Мирослав Дочинец - Синій зошит

І залишиться лише те, що їй не належить: засів твого слова, твоєї любови. Золота тінь душі.

Сліпий не видить — і змирився з тим.Він усе навпомацки знаходить, силкується пізнати невидиме — і так живе, майже, як зрячий. Знаю я і глухих. Ті недочувають, сердяться на того, хто говорить тихо й невиразно. І домислюють собі недочуте… Ущербним простимо, та скілько так живуть, котрі з добрим слухом і здоровими очима! Самі собі більма ліплять і вигадують глухоту, щоб не чути голос правди.

Ліпше сліпота дії, ніж глухота обману.

Є гріхи і є огріхи.Перші заглушують ядучим бур’яном ниву життя душі, не дають сіяти Духу. А огріхи — непроорані частини поля. Так кажуть земледільці. І так могли б сказати сіячі поля духовного.

Зіб’єшся з борозни — порушиш межі.

Доброта, як сіль,як криця, як кремінь, — має бути твердою.

Моє життя — як дикі черешні.Таке ж солодке, гірке і квасне водночас. І таке ж рясне та буйне. Я й сам приживався і пускав корінь там, де инші дерева не держалися. І споро ріс, і оббілював себе цвітом, і стягував у хребет духовного стовбура терпке вино землі, і відкрито родив для кождого голодного, прикривав бездомного…

Може, тому ягоди дикої черешні так мені смакують.

Кожда птиця своїм голосом щось виражає. Курка журиться, когут нагадує, соловей тішиться, зозуля стверджує, зяблик нудиться, дятел рахує, сорока провіщає, сова страшить, орел застерігає, фазан сердиться, гуска гонориться, журавель жаліється, галка запитує, перепілка бідкається, дрізд заманює, кулик хвалиться, ворона кличе…

Кожда птиця своїм носиком живе.

Гілочку гортензії відлучив я з кущав парку і посадив на своїй Поповій горі. На третій рік вона врешті зацвіла. Та зовсім иншим цвітом — блідим, слабеньким, як у зотлілої онучки. Тут, у напівдикій діброві, на пісному, крем’янистому глинищі їй не вистачало поживи, тепла й рятівного поливу. Гортензія по тому ще рік-другий цвіла, правда, якось скупо, приховано, ганьбливо…

Так відцвітає жінка, якій не вистачає вітамінів любови.

«Діду, у вас добрий зір?»— питає мене онука моєї сестри.

«Добрий, — одказую. — Виджу на чотири п’яді вглиб землі».

«Діду, я серйозно. Чи можете вдіти нитку в голку?»

«Можу», — кажу і одним духом засиляю нитку із заплющеними очима.

«Як се ви так годні, діду?»

«А так: для сього не треба й очей — доста повіками чути протяг, що тягне через вушко голки…»

Либонь, один лише раз я піддався заздрості.Було се в Абхазії, де ми висаджували пробні каучукові ліси. Відшуміла злива, та така, що несла гримучою рікою стовбури дерев і трупи звірів. Я йшов вуличкою і раптом учув стогін. Людський стогін. Крізь густий живопліт ірги та жимолості побачив я нужденного чоловічка — забрьоханого, мокрого, босого і в дірявих штанях. Ріка віроломно підмивала його дворище, забирала берег цілими грудами. А він, нещасний, пхав у ті вирви хмиз, солому, якось се перев’язував і кріпив камінням. Вода виривала з рук віхті, облизувала каміння і тягнула на дно, та все ж спадала. Чоловік воду перемагав. Довге волосся падало йому на очи, і він його відкидав, як хворост. Готовий був видерти чуприну і кинути в мощення забереги, бо матеріалу бракувало. А може, він просто не мав за що постригтися…

Я впізнав сього мегрела: він був звіроловом, доста невдатним, і все зароблене пропивав. А тепер, сам стогнучи, як зранений звір, спасав свій терен від дикої ріки. І я йому позаздрив: чоловік стояв на своїй землі і утверджував її руками, зліплював кров’ю. Нещасний, він мав яке-не-яке, але своє гніздо. А я такого не мав. І не мав тепер що спасати, не мав що захищати нігтями й зубами…

Мені було порожньо, і ноги повели мене в духан. Але сам пити я не міг. Купив жбан вина, сиру, буханець хліба і пішов до того бідаки.

«Я хочу випити з тобою і скропити вином твій берег, аби він стояв, як скала».

Мегрел ударив себе в запалу грудину:

«Добре, але я не маю горняток. Ріка забрала все начиння».

Може, він брехав, може він усе пропив…

«Не біда, — сказав я. — Будемо пити з лопухів. Лопухи залишила ріка?»

«Лопухи залишила».

І ми згорнули тверде листя в цівки і пили з них густе, як наше мовчання, вино. Нам було про що з ним помовчати…

Тоді, на чужому напіврозореному обійсті на березі чужої ріки, я загадав, що колись повернуся у свій Сріберний край і зліплю собі маленьку хижку. Свою.