Мирослав Дочинец - Синій зошит

Для сього треба мати не лише поклик, але й мужність.

Відкрити себе— цілком, у повну силу — можна лише чужим. Але не близьким, тим більше — не рідним. Ти їм знайомий до дрібниць і подивувань від тебе не чекають. Як і від себе. А світові ти чужий і осібний, тому цікавий. Бути самим собою в чужорідному гурті легше, ніж у рідному.

Знатне ліпше видиться на відстані.

Ми, українці, стійкі в трьох речах: у працелюбстві — на себе; у відчутті громади — для когось; у молитовній вірі — для Бога. Себто, ми власники-осібники, волелюбні й боголюбні.

Тому українці є європейцями.

Велика рятівна мудрістьу тому, щоб не чекати подяки за заслужене; не чекати добра за добро; не чекати повернення боргів, але самому борги повертати.

Мудрість самозбереження.

Всяке діло піде легше й веселіше, якщо назвати його — служінням.

Просте слово, а як служить!

— Чи буде ще просвіток моїм дням? — палко допитувався я в мудрого монаха, з яким сидів у таборі на Колимі.

— Буде, — відповів він.

— Гадаєте, що так хоче Бог?

— Так хочеш ти, — сказав він і повернувся у свій куток до молитви.

Чекають щастя примарного, проминаючи божисті дні…

Так чапля чекає дощу, стоячи по коліна у воді.

Майстерність і досвід — не браття.За незрілого мастака я десять досвідчених ремісників дам. Бо вправність — часто вроджене обдарування або здобуте світотворчим вишколом і терпінням серця. І в кождому випадку се є потреба краси. Вміння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи і перебити його у свої поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Він вигадує в роботі те, чого не вміє і не знає.

А досвід — то знання вчорашнього дня.

Все головне — добувай із себе.Се я часто раю тим, хто готовий мене слухати. Се я радив і молодому новинареві, що починав працю на ниві словесній.

— Як писати? — доскіпувався він.

— Верни собі очи дитинства, згадай, як і що ти видів уперше. І так опиши. І нігда нічиєї ради не слухай — слухай лише себе. Та ще — Природу. Лише Природа може творити нову природу. — А про що писати? — не вгавав той.

— Пиши про те, як і що з тобою було.

— А якщо зі мною нічого такого не було?..

Прийшла молода жінка з бідою:

— Вуйку, завагітніти не можу.

— Як із чоловіком живете?

— Як усі…

— Чи файно вам удвох на самоті?

— Та спимо вкупі…

— Не спати треба, а любитися. Відкрито любитися.

— Як се? — питає з подиву.

— Коли на людях будете, при гостині, обніми чоловіка і поцілуй. Міцно поцілуй, так, аби всього в себе втягнути.

— Якось соромно… та ще при людях.

— А не соромно в діда дітей просити?..

— Поцілувати, кажете, вуйку? Сама?

— Сама. Але дуже смачно поцілуй. Так, аби губами і серцем.

— Такі ліки?

— Такі ліки…

За рік, дочувся я, найшлося в них хлоп’ятко. А я гадав — дівча буде. Бо ж від матері бризнула іскра на сиру солому любови.

Радування можна знайти в кождій роботі.Ще замолоду літував я на полонині в колибі вівчаря Данила. Чоловік простого замісу: на слово скупий, у роботі твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав різьблений, судину для молока — розмальовану, а долівку в хижі встеляв зіллям «для паху». І то ще не все: стриг Данило овець кожду на инший копил. Я аж приглядатися став — ачей привиділося! Одна ярка стрижена повздовжніми смугами, друга — поперечними, у третьої пасма перепліталися, котрась — із кіскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених вовняних панчішках… Отара як писанка. Узяв я Данила в допит:

«Як сю химерію розуміти?»

Чоловік здвигнув плечима:

«Та як… Скотинка, яка не є, — а Боже сотворіння. Чому б їм, як і нам, не мати бодай якусь свою відміну? Посмійся з мене, з дурного пастуха…»

«Ти не пастух, Даниле, — сказав я йому. — Ти — пастир».

Шукаймо врадування на кожному ступі.

Дерево росте — для себе.Для себе цвіте косиця і співає птах. А нашим очам і душам від того тепло.

Можна робити щось для себе, але з таким сенсом, що се ще більше прислужиться иншим.

Природа спершу нас кличе до життя.Потім кличе до росту, до знаття, до втіх множення, до підйому, до мандрів, до спокою… І дає нам на те сили. А далі чекає від нас віддавання. Бо природа як покликає, так і відкликає. Те, що візьмеш, колись треба вернути. От ми й вертаємо, віддаємо, а природа покволом забирає своє. Забирає дотла.