Марина Соколян - Зворотня сторона Демонології

У такому веселому товаристві ми наближалися до благословенної столиці Яснізорії. Ми саме перетнули межу коломіської економічної зони, там де знаходиться музей під відкритим небом “Крутаха-Поховаха”. З тристепської, мови наших далеких і сумнівних, за відсутністю відповідної документації, предків, це означає “Кладовище з Червоним Парканом”. При музеї нині відкрито салон аранжування букетів і тур. бюро, інколи влаштовують презентації нових надходжень, що завжди отримує належну увагу громадськості. Ось недавно до колекції надійшли тлінні рештки Великого Банкіра, що надзвичайно покращило якість експозиції. Рекомендую відвідати при нагоді.

Однак, коло міської брами виникла проблема. Путь каравану перетнули працівники органів Упередження і Покарання, яких іще у народі кличуть Доку-Ментъ, зважаючи на їх характерну лексику. Це не обіцяло нічогісінько хорошого; власне, це тільки й того, що ритуальний збір, який часом проводиться при в’їзді до міста, але зустріти Доку-Ментів в понеділок завжди вважалося поганою прикметою. Троє представників стали посеред дороги у ритуальній бойовій позиції — права рука коло кашкета, ліва до клієнта, долонею вгору.

— Доку-Ментъ! — представився один з них, розпочинаючи ритуал.

Водій каравану витягнув товстий сувій із сургучевим догрузком і поклав руку до кишені — жест доброї волі і готовності до співпраці. Далі, за встановленим порядком:

— Права і тєхпаспаспорт, талон і страховка.

— В порядку, в порядку.

— В какому порядку? Прєвищили швидкость, платітє, платітє.

— Пробачте, не бачив.

— Пробачтє, платітє.

Тут водій мусив дістати гроші і виторгувати найліпшу ціну.

Ну, зрештою, і це залишилось позаду. Ми були у Вічному Місті, лишалось лише непомітно відділитися від каравану і знайти собі для серця одинокого притулок у кутку. Звичайно, існує такий вид послуг, як готель чи мотель, та з часом ці заклади надбали вузької спеціалізації: тепер вони є виїзними резиденціями шляхти і осередками профспілок працівників бордельного бізнесу. Медді, як представниця приватної ініціативи, відчувала глибоку відразу до профспілок, тож готелі ми обходили десятою дорогою.

Зате у Медді був один колега, що тримав нічний клуб “Марія-Магдаліна” спеціально для задоволення потреб вищих чинів Правовірної церкви. Там ще подають чудові коктейлі “Святий Дистилят”, “Молитовний Екстаз”, “Манна Піднебесна” і, особливо рекомендую, “Келих Грааля”.

Нам з Медді виділили невеличку кімнатку, та тішило усвідомлення того, що навряд чи кому заманеться шукати демонів у закладі для святих отців.

Збіг тиждень, за який ми кілька разів зустрічалися з Гаелом — на час свого відрядження він знімав помешкання у Вічному Місті (не так просто було зустрітися з Люцифером, коли цього треба). Наші стосунки повільно наближалися до асимптоти: ми блукали вузькими вуличками нічною порою, слухали джаз, дивилися на зорі. Кожного разу, попрощавшись, я вже мріяла про наступну зустріч, геть, видно, здурівши на ґрунті осоружної романтики. Гаел володів мистецтвом поцілунку краще за всіх, кого я знала у цьому аспекті, але ж між поцілунками і позіханням є багато спільного — тільки ще більше спати хочеться, щоправда у відповідно різному значенні, тож необхідно контролювати ситуацію. Це завжди було моєю сильною стороною, завжди, та не зараз. Я відчувала себе на краєчку прірви, звідки долітає свіжий вітерець і шумить водоспад, а я не можу змусити себе подивитись вниз через вроджений страх височини. Намагаючись вгамувати цей нераціональний страх, я близько познайомилася з господарем “Марії-Магдаліни”, за сумісництвом іще й штатним барменом, паном Аврелієм.

Якось суботнього вечора шановний пан Аврелій пригощав мене своїм улюбленим коктейлем “Перлина Вавілону”, викладаючи в доступній формі суть своєї концепції скороприйдешнього Царства Божого.

— Розумієш, Делі, мені це уявляється, як прекрасне місто… — він замріяно пошкріб сиву потилицю, — ідеальне місто, адже туди потраплять лише достойні, тільки вибрані.

— Град Божий?

— Щось таке. Керуватимуть цим Градом святі мученики, їх правління буде мудрим, заснованим на любові і взаємослужінні.

Хильнувши “Перлини”, я знахабніла і дозволила собі заперечити:

— Пан Аврелій, та це ж клята утопія! Де ви таке бачили — правління, засноване на любові? Це ж все одно, що організувати Доку-Ментів у службу соціальної роботи на громадських засадах.