Марина Соколян - Зворотня сторона Демонології

Далі ми зустріли пана Бутербродського, відомого столичного денді. Не знаю, чи то прізвище у нього таке, що він може знаходитися у спорідненості з власниками Мак-Бутербродальдса, чи прізвисько — схоже, що дядько таки полюбляє бутерброди, та й інші наїдки, судячи з його непересічних габаритів. Я смикнула Гаела за рукав:

— Це що, і є він — е-е, Бегемот?

— Тихо ти! — перелякався Гаел, — хто ж так розкидається справжніми іменами? Це дуже неввічливо, крім того…

— Слухай, це ж і у тебе має бути…

— І у тебе, не переживай.

— Але ж я навіть не в курсі!

— Нічого, дізнаєшся колись. Повір, це зовсім не приносить відразу ж щастя, здоров’я і успіхів в особистому житті.

Словом, благополучно втік від теми. Нічого, розвідка не спить і навіть не лікується від безсоння. Далі мені довелося привітатися з баронесою Конотопською, однією з перших дам при королівському дворі. Прославилася вона тим, що зраджує своїм ідеалам направо і наліво, особливо, наліво, скептично ставиться до правомірності монархії і, взагалі, заперечує усе здорове і прекрасне, живучи за принципом “А Баба Яга проти”. Терпіли її виключно за гарні очі.

Потім я познайомилася з опальним Паулем, графом Панамським, відомою акторкою Агнесою Сумною, що спеціалізувалася на ролі бранок, полонянок і маркітанток, та чаклункою Туманхмарою, яка вміла передбачати погоду, поклавши на голову банани для ліпшої концентрації.

Ми виловили іще кількох цікавих осіб, відповідно до закону обертання харизми у натовпі, а потім я отримала сумнівної якості несподіванку. Гаел знайшов ще якісь двері, відчинивши які, ми опинилися в абсолютно виключній екосистемі.

— Друже мій, — звернулася я до нього, — чи ти прихопив з собою сокиру? А тугу ватно-марлеву пов’язку?

— Було би трохи недоречно тягти кухонний інвентар на дружню вечірку, ні? А нащо сокира?

— Вішати, — похмуро повідомила я, — а пов’язка придала би особливої пікантності моєму вечірньому туалету. Хоча, коли через кілька хвилин я почну хрипіти, матюкатися і агонізувати, всім навколишнім стане зрозуміло, що тутешня атмосфера непридатна для мене, і мене нарешті пожаліють і пом’януть добрим словом.

— Ну, не подобається, не їж. Хто ж тебе дихати примушує?

— Така погана звичка. Як привчили з народження, так і досі мучусь цією незбагненною, але фатальною залежністю.

— Ну припини, ну що таке! Я ж тебе не запросто так мучу.

— А? За винагороду? А хто замовляє? Платять пристойно?

— Аделін!

— Аделін? Лілле Аделін?

Це вже не був Гаелів голос. Крізь тютюновий морок мені нарешті вдалося розгледіти, що саме відбувалося у кімнаті. Там стояв стіл, вкритий зеленим сукном, за яким сиділи кілька розпашілих і червонопиких гравців, нервово затиснувши в спітнілих пальцях карти. З-за столу піднявся високий чоловік з лискучою лисиною, та привітними рисами обличчя, що робили його схожим чи то на урядовця високого польоту, чи то на “представника канадської фірми”. Так у нас тепер називають прихильників школи виживання за методом вчителя Вишибалло. Цей симпатичний тип обсмикнув на собі ідеально-чорний смокінг, в якому губилося світло, і доброзичливо усміхнувся.

— Н-да, друже мій, Гаеле. Тобі дісталася справжня заноза в заду. Маленька, сексуально незадоволена, озлоблена стервоза. Щиро вітаємо у нашому клубі, Лілле Аделін.

— Козел ти, очевидно, дідько лисий. Рада познайомитися, пане Люк.

— Ну й козел, — усміхнувся Люцифер, — любов зла.

— Дзуськи. Скотолозтво не в моєму смаку.

Всі присутні належно оцінили злобний натяк. Адже ж правовірна мораль саме так розглядає зносини з демонами, благо пригадалися Бішопові настанови. Запала насторожена мовчанка, в ході якої гравці нервово посміхалися і перетасовували зайві карти з кишень за халяви.

З обличчя пана Люка зникла посмішка а-ля Тедді-І Рузвельтович. Прикро вражений, він насупив брови а-ля Ніксон Невинний, а потім підняв очі горі а-ля Рейган Романтик, що все життя мріяв про зорі.

— Я бачу, дорогенька, ти ще не готова отримати членського квитка.

— Боюсь, я не в стані дозволити собі виплату внесків за відсутності постійного доходу.

Я мужньо витримала процес виготовлення віртуального решета з мого астрального тіла за допомогою напівавтоматичного погляду Люка, що випустив в мене цілу обойму, не кліпнувши затвором. Думала, зараз скаже щось на зразок: “Це місто занадто тісне для нас двох. Час покінчити з тобою, МакКензі, раз і назавжди!” На що я готова була відповісти: “Ти, шерифе на сніданок бобів об’ївся, то й пердиш, як стара скво шинкаря Джейка. Настав твій час понюхати дорожнього пилу!”