Марина Соколян - Зворотня сторона Демонології

— Повернемося до наших баранів. Бішопе, у вас була якась справа.

— Ага, точно. Немає більше булькатого. В мене така підозра, що поїхав рапортувати, де б він не працював.

— В ДУПІ? — відгукнулася моя бабуся.

Ми з паном Теодором перезирнулися. Ого!

— Ну і що ти пропонуєш? Ти… Ви… Чорт, не знаю вже, як тепер до тебе ставитися.

— Як? З належною повагою і захопленням. Ну а от щодо ДУПІ… Пропоную поїхати відпочивати на море.

— Кардинально. Головне, інноваційний підхід. Тільки, можна, не в твій улюблений пансіонат “Холєрна Паличка” на березі Ассе-Д’Осійської затоки? Хіба ДУПІ не зрозуміє, що ми з переляку потікали світ за очі? І вислідить нас по тому світу за очами. От якби провернути такий хитрий фінт: зробити вигляд, що їдемо на море, а самі — туди, де нас менш за все чекають — до Вічного Міста!

На моє здивування, організаційна комісія погодилась із пропозицією. Хтось із класиків казав, пропонувати людям треба те, чого вони самі хочуть. Такою є стратегія завоювання друзів; тільки я ніколи не розуміла, нащо так з друзями поводитися, вони ж не ворожа територія і не надокучливий сусідній народець. А, власне, порада хороша. Виявилося, що Бішопові треба отримати зарплатню в Університеті, а Медді хоче оцінити ситуацію на ринку послуг для відкриття філії закладу Мадам Мадлен. А я — ну в мене свої суб’єктивні причини. Треба налагоджувати особисте життя, хоча б мені навіть довелося іти по трупах. Жартую. Незручно.

— Теодоре, чи не забули ми чого, коханий? — ніжно заволала моя новоспечена бабуся.

— Що? — відгукнувся Бішоп, визираючи з вікна.

Варто, напевне, відмітити, що не тільки він. Численні сусіди, як по третьому дзвінку, позаймали свої місця у ложах бенуар.

— Чи ми нічого не забули? Мої вісімнадцять купальних костюмів — ти взяв усі? Не дай же ж біг, забув. Креми — для рук, ніг, повік, гоління, сексу, від сонця, побутових травм і радіації? Маску для підводного полювання на рачкъ…

— Що — навкарачки? Все в тебе якісь нелюдські забаганки: то у ванні, то на антресолях… — бубнів пан Теодор, скачучи між велетенськими сумками.

Медді розташувалася на ганку і фарбувала губи у помаранчевий колір, я сиділа на валізі, відбиваючи ногами ритм шлягеру “шаланди, повнії кефалі” про нелегкі будні передовиків рибного промислу і надзвичайну повагу до них працівників поштово-транспортної індустрії. Нарешті, з’явився Бішоп, тягнучи на горбу наш курортний багаж.

— Ну, рушаймо?

— Треба присісти на доріжку.

Бішоп змучено зітхнув.

— Якщо я сяду, то вже не встану ніколи. — і тут же опустився на лавку.

— От тепер можна і рушати.

Нещасний мій викладач жалібно застогнав.

— Вперед, вперед! — рука Медді з затисненою в ній косметичкою проклала невизначену траєкторію путі, — зорн на зустріч!

— Зорі, а як же. Передчасній смерті від перевтоми, алкоголізму і карієсу, — злісно пообіцяв пан Теодор.

— Пане Бішоп, треба дивитись на світлу сторону темного боку життя. — порадила я, чим заслужила погляд, яким, певно, дивився на буржуазію Великий Магістр темного ордену Про-Літаріїв, Єлєйнин, від чого буржуазія банкрутіла, капіталізм загнивав, також в’янули квіти, і з неба падали птахи о двох головах.

Мені різко стало соромно і, взагалі, недобре, тож я і повела наступ, з криком “ій-єх, дубінушка, ухнєм” першою закинувши валізу на дах маленького екіпажу, що його Медді позичила для нашого турне у місцевому агентстві оренди нерухомості. Бішоп елегантно вліз на козли, і ми рушили.

Перших дві години ми зосереджено збивали зі сліду гіпотетичних переслідувачів, їдучи “строго на південь”. Потім, у момент Х, на перекладній станції (там іще був мотель з загадковою назвою “Безнаколонка” — якась фольклорна беззмістовна гра слів, хоча, може, туди не пускають без наколок, оскільки тільки для своїх в номерах — рожеве шампанське і дзеркала на стелі, хто зна?) ми залишили наш екіпаж з курортним причандаллям і приєдналися до каравану постачальників с/г продукції, що прямували до Вічного Міста.

В дорозі ми познайомились з одним дядьком, що віз м’ясо і бараболю для сітки ресторанів, що тепер є ледве не на кожній вулиці столиці. Звуться ці ресторани, здається, “Мак-Бутербродальдс”, там подають канапки з маком і м’ясом за скаженими цінами. Дядько ще скаржився, що кляті власники ресторану, знов таки премудрі амайранці, вимагають картоплю однакової форми і ваги, і м’ясо, щоб свіже, ледве не живе, щоб іще мукало, мовляв, свинина найліпшої якості. А платять же, як подачку дають, та ще б’ють в груди кулаками, що допомагають місцевому виробнику, а він скромний і невибагливий. Словом, ознайомились із життям-буттям манівцівської глибинки.