Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Він оточений пішими афганцями, що хочуть потрапити в заборонену країну. Жінки в паранджах сидять боком у сідлах. Вони їдуть, щоб відвідати родичів. Серед них є студенти, що повертаються в Пешавар з релігійних святкувань у родинному колі. У компанії можуть бути контрабандисти, і навіть якісь бізнесмени. Султан не розпитує. Він зосереджений на своєму контракті й вуздечці і проклинає пакистанський уряд. Спочатку один день на машині з Кабула до кордону, потім ночівля в жахливій прикордонній станції і після цього цілий день в сідлі, пішки й у пікапі. Подорож головною дорогою від кордону до Пешавару займає заледве годину. Султан вважає принизливим незаконно пробиратися в Пакистан. Він відчуває ставлення до себе, як до шолудивого пса. Пакистан підтримував Талібан політично, фінансово та зброєю і тепер він бачить дворушність у тому, що вони так раптово підмостились під американців і закрили кордон для афганців.

Пакистан був єдиною країною, крім Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів, що офіційно визнав режим талібів. Пакистанська влада хотіла, щоб пуштунські племена контролював Афганістан. Пуштуни живуть по обидва боки кордону і до певної міри знаходяться під впливом Пакистану. Практично всі таліби були пуштунами. Вони є найбільшою етнічною групою Афганістану, їхня чисельність складає близько сорока відсотків усього населення. Таджики — найбільша етнічна група на півночі. Приблизно чверть афганців є таджиками. Північний Альянс, який після 11 вересня дістав підтримку американців, в основному складався з таджиків. Пакистанці розглядають їх із певною недовірою. Оскільки Талібан упав і таджики стали силою, з якою тепер мали рахуватися, багато хто в Пакистані відчував себе звідусіль оточеним ворогами: на схід Індія, на захід Афганістан.

Проте назагал в Афганістані немає великої ворожнечі між різними племенами. Конфлікти виникають здебільшого через боротьбу за владу між різними польовими командирами, що заохочують своїх співплемінників воювати проти інших племен. Таджики бояться, що якщо пуштуни отримають забагато влади, вони виріжуть їх під час наступної війни. Пуштуни бояться таджиків з тієї самої причини. І те ж саме можна сказати про узбеків і газарів на півночі країни. Між польовими командирами велись війни й усередині однієї етнічної групи.

Менше за все Султана цікавило, яка кров тече в його жилах, а чи в жилах будь-кого, якщо на те пішло. Як і багато афганців, він походить зі змішаного шлюбу: мама — пуштунка, тато — таджик. Його перша дружина — пуштунка, друга — таджичка. Формально він — таджик, оскільки національність успадковується по батьківській лінії. Він говорить двома мовами — пушту і дарі, перським діалектом, яким розмовляють таджики. Султан вважає, що вже давно настав час для афганців відкинути всі війни й почати відбудовувати країну. Його мрія — одного дня надолужити все, що втрачене порівняно з сусідами. Але справи виглядають погано. Султан розчарований співвітчизниками. Тоді як він невпинно працює, намагаючись розширити свій бізнес, інші — спускають свої заробітки на поїздку до Мекки.

Якраз перед самою поїздкою до Пакистану у нього була розмова з кузеном Вахідом, що заледве тримає на плаву свій невеличкий магазин запасних деталей до автомобілів. Заглянувши у книгарню до Султана, Вахід сказав, що нарешті назбирав достатньо грошей на поїздку до Мекки.

— Думаєш молитва тобі допоможе? — запитав зневажливо Султан. — Коран каже нам, що ми повинні працювати, розв’язувати свої проблеми, пітніти й гарувати. Але ми афганці, ми дуже ледачі. І замість цього — просимо про допомогу або в Заходу, або в Аллаха.

— Але Коран також нам каже молитися Богу, — заперечив Вахід.

— Пророк Магомет заплакав би, почувши всі ці плачі, лементи й молитви на його ім’я, — продовжував Султан. — Як би ми не бились головою до землі, це не допоможе цій країні. Усе що ми вміємо — це лементувати, молитися й воювати. Але молитви нічого не варті, якщо ми не працюємо. Не можна просто сидіти та чекати на милість Божу.

Спровокований власним потоком слів, Султан перейшов на крик:

— Ми сліпо шукаємо святу людину, а все, що знаходимо, — це гаряче повітря.

Він знав, що зачепив свого кузена. Для Султана праця — найважливіше, що є в житті. Він намагається навчити цьому своїх синів і самому жити згідно з цим правилом. Через це він забрав синів зі школи, щоб вони працювали в книгарні й допомагали розбудовувати його книжкову імперію.