Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Майже всі «крики» присвячені розчаруванню й непрожитому життю. В одному з віршів героїня звертається до Бога з проханням зробити її в наступному житті краще каменем, аніж жінкою. У жодному із цих ландаїв немає надії — навпаки, панує суцільна безнадія. Жінки не нажилися, не скуштували плодів своєї краси, молодості, утіх кохання.

Вірші також сповнені милозвучності. Із щирою відвертістю жінка прославляє своє тіло, чуттєвість кохання й заборонені плоди — немов хоче шокувати, зачепити чоловічу силу.

Ще прохолодно. Перше проміння сонця торкнулося стрімких голих скель. Усе навколо брудного кольору, ніби коричневе переходить у сіре. Усі схили гір кам’янисті, великі брили погрожують викликати нищівні зсуви, а гравій і глина потріскують під кінськими копитами. Будяки, що ростуть поміж камінням, колють ноги контрабандистів, біженців і вояків-утікачів. Заплутані стежки в’ються й ховаються за скелями й пагорбами. Це дорога між Афганістаном і Пакистаном для нелегальної торгівлі зброєю, опіумом, цигарками та бляшанками кока-коли. Ці стежки сходжені століттями. Це стежки, якими в заселені пуштунськими племенами райони Пакистану пробиралися таліби й воїни Аль-Каїди, коли усвідомили, що їхня битва за Афганістан програна. Це стежки, якими вони повернуться, щоб перемогти американських солдатів — невірних, що окупували священну мусульманську землю. Ні афганський, ні пакистанський уряд не контролює прикордонні райони. Пуштунські племена мають владу над певними територіями по обидва боки державного кордону. Ця юридична колізія якимось чином відповідає пакистанському законодавству. На пакистанському боці уряд має право розпоряджатися на грейдерних дорогах і в межах двадцяти метрів по обидва боки від них. Далі діють закони племен.

Цього ранку книготорговець Султан Хан торує свій шлях повз пакистанських прикордонників. На відстані ста метрів знаходиться пакистанська поліція. Але поки люди, коні й нав’ючені віслюки тримають дистанцію, вони нічого не можуть вдіяти.

І хоч влада не може контролювати ці стежки, поза тим, багатьох подорожніх зупиняють і збирають «мито». Інколи це роблять просто місцеві селяни. Султан передбачливо приготувався: Соня зашила гроші в рукави його сорочки, а свої речі він везе в брудному мішку від цукру. Одягнений він у свій найстаріший шальвар-каміз.

Як і для більшості афганців, кордон із Пакистаном закритий для Султана. Не має значення, що в нього є сім’я, дім і бізнес у країні, що його донька ходить там до школи — однаково він небажаний. Під впливом міжнародної спільноти Пакистан закрив свої кордони, щоб не дати можливості терористам і талібам знаходити тут притулок. Утім, це безрезультатний жест. Терористи й солдати просто не проходять паспортного контролю на кордоні. Вони йдуть тими самими шляхами, що й Султан у своїх ділових подорожах. Тисячі людей щоденно потрапляють у Пакистан таким способом.

На стрімкому підйомі коні напружуються. Міцний і широкоплечий Султан сидить верхи на неосідланому коні. Навіть у своєму найстарішому одязі він виглядає добре одягненим. Як завжди, його борода охайно підстрижена, феска гарно сидить на голові. Він виглядає, як неординарний чоловік, що вирішив виїхати в гори на оглядини краєвидів, — навіть тоді, коли злякано різко натягує вуздечку. Султан почувається невпевнено. Один неправильний крок — і всі вони зірвуться в прірву. Але кінь спокійно тримається добре втоптаних стежок, без зусиль, ніби на ньому й не сидить людина. Цінний мішок з-під цукру міцно прив’язаний до Султанової руки. У ньому книжки, які він хотів би видрукувати для своєї книгарні та проект того, що має стати справою його життя.