Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

Люди, до речі, гикають і нині. Вони й досі неспроможні себе контролювати. Я часто чую, як вони гикають, мимоволі закриваючи голосові щілини й спазматично вдихаючи повітря, коли лежать на широких білих пляжах чи хлюпаються у голубих лагунах. Коли вже на те пішло, то люди гикають тепер більше, ніж мільйон років тому. Це, гадаю, не є безпосереднім наслідком еволюції, а скоріше зумовлено тим, що вони звичайно ковтають, аж давлячись, сиру рибу замість ретельно її пережувати.

І сміються люди майже стільки, як колись, хоч мозок у них і менший. Коли, приміром, цілий їхній гурт валяється на пляжі і хтось один пукне, то всі потім регочуть, аж на кольки їх бере — так само, як і мільйон років тому.

— Гик! — знов озвався капітан. — Тепер бачиш — гик! — Зігфріде, що я мав рацію. Я ж давно казав, час від часу слід побоюватись великих метеоритів. І ось — гик! — таке скоїлось — гик!

— То вибухнула лікарня, — сказав Зігфрід.

Так йому здавалося.

— Жодна лікарня ніколи б так не спалахнула, — відказав капітан і аж перелякав Зігфріда, бо поліз на поруччя — нібито з наміром стрибнути на причал.

Стрибати було не далеко, ні — так метрів зо два через те провалля. Але ж капітан був дуже п’яний!

Одначе він успішно подолав перешкоду й упав на причалі навколішки. І від цього минуло його гикання.

— А на судні є ще хтось? — спитав Зігфрід.

— Нікого, крім нас, грішних, — відповів капітан, і гадки не маючи, що вони із Зігфрідом несуть відповідальність ще за когось, крім себе. В автобусі ще всі були на підлозі. 3ігфрід, до речі, передав «Мандаракс» Мері Хепберн, щоб та могла спілкуватися з Хісако Хірогуті. Для спілкування з канка-боно — я про це вже казав — з «Мандаракса» перекладач був ніякий. Капітан поклав руку на тремтячі плечі Зігфріда і звернувся до нього:

— Не лякайся, братику. У нас-бо довга історія виживання. Що таке для представника роду фон Кляйстів якийсь там метеоритний дощик?!

— Аді, — мовив Зігфрід, — чи не можна якось підвести судно до причалу? — Він подумав, що на борту пасажири автобуса почуватимуть себе, мабуть, трохи безпечніше й напевне зручніше.

— Тепер судно нам до одного місця, — сказав капітан. — Вони ж на ньому нічого не залишили. Думаю, поцупили навіть старого Леона. — Це він про мене, я ж бо Леон.

— Аді, — не вгавав Зігфрід, — в автобусі десятеро пасажирів, і в одного з них серцевий напад.

Капітан зиркнув на автобус.

— А чому вони такі невидимі? — І навіть не гикнув.

— Бо всі на підлозі й перелякані до смерті, — пояснив Зігфрід. — Тобі слід прохмелитись. Я не можу піклуватися про них. Ти мусиш узяти все на себе, Бо я вже не контролюю своїх дій, Аді. Це виявилось невчасно, але в мене — батькова хвороба.

Час, як здалося капітанові, зупинився. Таке траплялося з ним нерідко, либонь, кілька разів на рік — щоразу, коли він одержував погані вісті, з якими йому було не до жартів. Але він добре знав, що робити, аби час знову спливав приємно, — треба забути про погану новину — і край.

— Неправда, — мовив він. — Цього не може бути.

— Гадаєш, я танцюю задля втіхи? — спитав Зігфрід і, відступаючи від брата, мимоволі затанцював.

Потім, знов-таки мимоволі, підійшов до капітана й заявив:

— Життя моє пішло під укіс. Мабуть, і жити мені було не варто. Принаймні я хоч ніколи не дозволив собі, щоб якась бідолашна жінка народила від мене ще одне страхіття.

— Я почуваю себе таким безпорадним… — промовив капітан і пригнічено додав: — І таким жахливо п’яним… Боже, я ж був певен, що ні за що більше не відповідатиму! Я такий п’яний… Думки не тримаються купи. Скажи, що робити, Зіггі?

Він був надто п’яний, щоб принести бодай якусь користь, тож просто стояв собі з відвислою щелепою й виряченими очима, поки Мері Хепберн, Хісако та Зігфрід — у ті хвилини, коли припиняв свій танок, — підтягли корму судна за допомогою автобуса до самого причалу, а потім поставили автобус впритул, щоб по ньому перелізти на нижню палубу, бо потрапити на неї інакше не випадало.

І тут ви, звичайно, маєте право спитати: «А хіба не розумно вони це придумали? Хіба б вони зробили це, не маючи великого мозку? Нині напевне ніхто б не здогадався, як облагодити таке діло» тощо. Але ж їм зовсім не довелося б виявляти цю винахідливість, та й не потрапили б вони в такі скрутні обставини, якби через інших людей з великим мозком планета не стала, по суті, непридатною для життя.

Сказав «Мандаракс»:

Що втратиш в одному — надолужиш в іншому!