Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

Цей об’єкт — я не наважуся назвати його документом — був розкопаний там, де колись було місто Бангор, у тому, що в часи до започаткування гілеадського режиму було штатом Мен. Ми знаємо, що це місто було провідною станцією, названою автором «Підпільною Жінницею», а деякі історики його дотепно звуть «Підпільною дівичницею». (Сміх, несхвальний гамір.) Саме тому наша Асоціація так ним зацікавилася.

Об’єкт у своєму оригінальному стані становить металеву скриньку зразка армії США, приблизно 1955 року. Цей факт сам собою не має особливого значення, адже відомо, що такі скриньки часто продавалися як «армійські надлишки» й тому могли бути розповсюджені.

Усередині скриньки, заклеєної плівкою, яку раніше використовували для посилок на пошті, було приблизно тридцять плівкових касет, таких, які вийшли з ужитку у вісімдесятих-дев’яностих роках з популяризацією компакт-дисків.

Нагадаю вам, що це не перша така знахідка. Ви, безсумнівно, знайомі, наприклад, з об’єктом, відомим як «Мемуари А. Б.», знайденим у гаражі в передмісті Сіетла, і з «Щоденником П.», випадково розкопаним під час зведення нового молитовного дому поблизу того, що раніше було Сіракузами, штат Нью-Йорк.

Ми з професором Бродом були дуже захоплені новою знахідкою. На щастя, за кілька років до того за допомогою неймовірного кембриджського технолога-антиквара ми змогли реконструювати прилад, здатний відтворювати такі плівки, тому одразу ж узялися до ретельної розшифровки.

Усього в колекції було близько тридцяти касет з музикою і текстом у різних пропорціях. Загалом кожна плівка починалася двома-трьома піснями — безсумнівно, задля маскування — тоді музика обривалася і починався текст. Голос був жіночий і, згідно з висновком наших експертів, ідентичний на всіх записах. Обкладинки на касетах — автентичні для того періоду, датуються, звісно ж, часом незадовго до ери Раннього Гілеаду, бо режим свого часу заборонив усю світську музику. Зокрема, чотири плівки були названі «Золоті роки Елвіса Преслі», три — «Народні литовські пісні», три — «Бой Джордж викриває все», дві — «Солодкі струни Мантовані», певні назви були поодинокими, зокрема «Збочена сестра42 у Карнегі Холлі» — ця мені подобається найбільше.

Хоча обкладинки були автентичні, вони не завжди вкладені до касет із відповідними піснями. До того ж, плівки були розкладені невпорядковано, розкидані на дні скриньки, номерів на них теж не було. Отже, саме ми з професором Бродом мали розташувати уривки тексту в тому порядку, у якому вони мали б іти, і, як я завжди кажу, це розташування базується тільки на здогадках і має розглядатися як приблизне і потребувати додаткових досліджень.

Коли закінчили розшифрування — а його довелося перевіряти кілька разів, у зв’язку зі складнощами у сприйнятті акценту, нечіткими посиланнями та архаїзмами, — ми мали вирішити, яка природа матеріалу, який так дбайливо розбирали. Перед нами було кілька варіантів. По-перше, плівки могли бути підробкою. Як ви знаєте, уже було кілька випадків таких підробок, за які видавці платили немалі суми, безсумнівно, прагнучи нажитися на сенсаційності історій. Схоже, певні історичні періоди швидко стають і для інших суспільств, і для їхніх нащадків джерелом не надто повчальних легенд і нагодою здебільшого лицемірного самомилування. Якщо можна зробити редакторський відступ, дозвольте сказати, що, на мою думку, ми маємо вкрай обережно судити гілеадців з моральної точки зору. Звісно ж, нині ми вже знаємо, що такі судження мають обов’язкову культурну специфіку. До того ж, суспільство Гілеаду перебувало під тиском — демографічним і не тільки — і керувалося чинниками, від яких ми, на щастя, нині вільні. Наша справа — не засуджувати, а зрозуміти. (Оплески.)

Повернімося до суті справи. Такі плівки дуже важко переконливо підробити, й експерти, які оглядали їх, запевнили нас, що самі об’єкти справжні. Звісно ж, сам запис, тобто накладення голосу на музичну плівку, не міг бути зроблений в останні сто п’ятдесят років.

Припустимо тоді, що ці касети справжні — що ж стосується їхнього змісту? Вочевидь, вони не могли бути записані в час, про який розповідається в записах, адже, якщо авторка каже правду, тоді вона не могла мати доступу до жодних пристроїв чи плівок, як і до місця, де можна було б їх сховати. До того ж, в оповіді відчувається певна наративність, яка, як на мене, виключає синхронність. У ній є присмак роздумів над емоціями, якщо й не в повному спокої, то принаймні post facto.