Маргарет Этвуд: Оповідь Служниці

Ми спали в колишньому спортзалі. Лакована дерев’яна підлога була розмальована смугами та колами для тих ігор, у які колись тут грали; баскетбольні кільця досі були на місці, хоча й без сіток. Кімнату оперізував балкон для глядачів, і здавалося, що я досі відчуваю слабкий шлейф різкого запаху поту, що пробивався крізь солодкий аромат жувальної гумки та парфумів дівчат-глядачок, убраних, як я знала з картинок, спочатку у фетрові спідниці, тоді у міні-спідниці, потім у штани, згодом з одним кульчиком у вусі та залакованим до голок волоссям із зеленими пасмами. Тут були танці, лунала музика — палімпсест нечутних звуків, стиль за стилем, підводна течія ударних, самотній плач, гірлянди з паперових квітів, чортики з картону, дзеркальна куля, що крутилася, посипаючи танцюристів снігом зі світла.

У цій кімнаті був застарілий секс та самотність, і очікування чогось, що не мало форми чи назви. Пам’ятаю це прагнення до того, що завжди от-от мало статися і ніколи не було однаковим, як ті руки, що на нас клали там і тоді, на тісному задньому сидінні, чи задньому дворі, чи на паркувальному майданчику, чи в кімнаті з телевізором, де звук було вимкнуто і лише картинки мерехтіли над здійнятою плоттю.

Ми прагнули майбутнього. Як ми навчилися цього дару ненаситності? Повітря було наповнене ним, і він досі був там, наче згадка, доки ми намагалися заснути на армійських лежаках, розставлених рядами на такій відстані, щоб ми не могли перемовлятися. У нас були фланелеві простирадла, схожі на дитячі, та старі армійські ковдри — на них досі було написано «США». Ми охайно згортали свій одяг і складали його на стільцях біля лежаків. Світло було приглушене, однак не вимкнене повністю. Тітка Сара та Тітка Елізабет ходили патрулем з електричними батогами для худоби, які висіли на їхніх шкіряних ременях.

Жодної зброї — навіть їм її не довіряли. Зброя була для охоронців, спеціально набраних серед Янголів. Заходити до будівлі вони могли, тільки коли їх кликали, а нам не дозволяли виходити, окрім як на прогулянки двічі на день — ми парами ходили футбольним полем, яке зараз було оточене сітчастим парканом із колючим дротом угорі. Янголи стояли за ним, спинами до нас. Для нас вони були джерелом страху, але не тільки. Якби ж вони могли на нас глянути. Якби ж ми могли до них заговорити. Ми думали, що тоді могли б чимось обмінятися, укласти якусь угоду, сторгуватися, бо ж ми досі мали тіла. То була лише фантазія.

Ми навчилися шепотіти майже без звуку. У напівтемряві можна було простягнути руку, коли Тітки на нас не дивилися, і торкнутися долонями через прірву. Ми навчилися читати по губах, лежачи в ліжку, повернувшись на бік, стежачи за губами одна одної. Так обмінювалися іменами, від ліжка до ліжка:

Алма. Джанін. Долорес. Мойра. Джун.

Стілець, стіл, лампа. Над головою, на білій стелі — рельєфний орнамент: вінок, а в центрі порожнеча, замазана чимось, наче з обличчя вийняли око й зашпаклювали діру. Колись там, напевно, була люстра. Тепер забрали все, до чого можна було б прив’язати мотузку.