Маргарет Этвуд: Оповідь Служниці

Вікно, дві білі занавіски. Під вікном — сидіння з маленькою подушкою. Коли вікно трохи прочинене (а воно тільки трохи й прочиняється), повітря ворушить фіранки. Можна сидіти на стільці чи біля вікна, склавши руки, і спостерігати за цим. Крізь вікно проходить і сонячне світло, падає на підлогу, зроблену з дерева, із вузьких відшліфованих смуг.

Я відчуваю запах лаку. На підлозі килимок, овальний, сплетений із клаптів. Їм подобається таке — народне мистецтво, архаїчне, створене жінками у вільний час з тих речей, яким більше немає вжитку. Повернення до традиційних цінностей. Не марнуй і не відчуватимеш нестачі. Я не марную себе. То чому ж мені чогось не вистачає?

На стіні над стільцем висить картинка в рамі, але без скла — квіти, сині іриси, намальовані аквареллю. Квіти досі дозволені. Цікаво, чи в кожної з нас висить така картинка, стоїть такий стілець, такі ж білі занавіски? Урядове забезпечення?

«Вважайте, що ви в армії», — казала Тітка Лідія.

Ліжко. Вузьке, середньої м’якості матрац, укритий білою, набитою пухом периною. У цьому ліжку не відбувається нічого, крім сну. Або ж безсоння. Я намагаюся не думати забагато. Нині думки, як і інші речі, мають бути унормовані. Є стільки всього, що не стерпить думок. Думки можуть вплинути на мої шанси, а я маю намір протриматись якомога довше. Я знаю, чому тут немає скла, у цій рамці з синіми ірисами, і чому вікно прочиняється не повністю, і чому скло в ньому небитке. Вони не втечі бояться. Нам далеко не втекти. Річ в інших утечах, які можна відкрити для себе, коли знайдеш щось гостре.

Отже, за винятком цих деталей, така кімната цілком могла б знаходитися в коледжі, призначатися для простих, не шановних гостей, або ж бути частиною мебльованих кімнат, де в колишні часи могли мешкати леді у скрутних обставинах. Усі ми тепер такі. Обставини стали скрутними — у тих, у кого взагалі досі є обставини.

Але стілець, сонячне світло, квіти — цього у нас не забрати. Я жива, живу, дихаю, розкриваю долоню сонцю. «Це не в’язниця, це привілей», — казала Тітка Лідія: вона обожнювала формулювання «або-або».

Дзвенить дзвін, що вимірює час. Час тут вимірюється дзвонами, як колись у монастирях. І так само, як у монастирях, тут мало дзеркал.

Я встаю зі стільця, ступаю в сонце ногами в червоних черевиках із пласкою підошвою, призначеною не для танців, а тільки щоб уберегти спину. На ліжку лежать червоні рукавички. Одягаю їх — палець за пальцем. Усе, за винятком крил навколо обличчя, червоне: колір крові, що визначає нас. Пишна спідниця довжиною до щиколоток зібрана під пласкою кокеткою, яка закриває груди, рукави теж пишні. Білі крильця теж обов’язкові, вони заважають нам не лише бачити, а й бути побаченими. Мені ніколи не личив червоний, не мій колір. Я беру кошик для покупок, вішаю на руку.

Двері кімнати — не моєї кімнати, я відмовляюся називати її моєю — не замкнені. Насправді, вони навіть зачиняються погано. Я виходжу у відполірований коридор із доріжкою тьмяно-рожевого кольору посередині. Наче стежка в лісі, наче червоний килим для осіб королівської крові, вона показує мені дорогу.

Доріжка згинається, іде вниз центральними сходами, і я йду з нею, поклавши одну руку на поруччя — колись, у минулому столітті, воно було деревом, а нині натерте до теплого блиску. Будинок пізньої вікторіанської епохи, великий, зведений для чималої багатої родини. У коридорі стоїть дідівський годинник, котрий роздає час; поряд з ним двері до материної вітальні — одні натяки, скромні тілесні відтінки. Мені немає кого вітати в цій кімнаті, там можна хіба що стати скраю чи схилити коліна. У кінці коридору, над дверима, вітраж із кольорового скла — квіти, сині й червоні.

На стіні в холі лишилося дзеркало. Якщо повернути голову так, щоб білі крила, що обрамовують моє обличчя, спрямували до нього мій погляд, я можу побачити його, спускаючись сходами, — кругле, опукле, високе, схоже на риб’яче око; і я в ньому — спотворена тінь, пародія на щось, фігура в червоному плащі, котра наче вийшла з казки і тепер спускається до миті безтурботності, схожої до небезпеки. Сестра, умочена в кров.

Унизу сходів стоїть вішак із гнутої деревини для капелюхів і парасольок; довгі, заокруглені дерев’яні яруси м’яко вигинаються гачками, наче розкривається листя папороті. У ньому кілька парасольок: чорна — для Командора, синя — для Дружини Командора, та червона, призначена для мене. Я лишаю червону парасольку на місці, бо з вікна побачила, що день сонячний. Цікаво, чи Дружина Командора сидить у вітальні. Вона не завжди сидить на місці. Іноді я чую, як вона міряє кімнату кроками: важкий крок, за ним легкий, і м’яке постукування ціпка по килиму кольору припалої пилом троянди.