Маргарет Этвуд: Оповідь Служниці

Я йду коридором повз двері вітальні й ті двері, що ведуть до їдальні, відчиняю двері аж у кінці й заходжу до кухні. Тут уже не пахне лаком для меблів. Біля кухонного столу, укритого щербатою білою емаллю, стоїть Рита. На ній звична для Марф [2] Одна із сестер Лазаря, котра, приймаючи Ісуса Христа, готувала йому частування (Євангеліє від Луки 10:38–42). сукня, тьмяно-зелена — такими колись були халати хірургів. Сукня за формою схожа на мою, вона довга й приховує фігуру, але на неї надягають фартух із нагрудником, і білих крил та серпанку немає. Виходячи на вулицю, Рита теж одягає серпанок, але нікого не хвилює, чи побачить хто обличчя Марфи. Рукави в неї закочені до ліктя, відкривають коричневі руки. Вона пече хліб, вимішує тісто останній раз, перш ніж сформувати буханці.

Рита бачить мене і киває головою. Важко сказати, вітається вона чи просто визнає мою присутність, витирає фартухом вибілені борошном руки і копирсається у шухляді, шукаючи книжку з талонами. Супить брови, відриває три талони і передає мені. Якби вона усміхалася, у неї було б добре обличчя. Однак ця насупленість стосується не мене особисто: вона не схвалює цю червону сукню і те, що вона символізує. Думає, що я можу бути заразною, наче хвороба чи якийсь вид нещастя.

Іноді я підслуховую під зачиненими дверима — ніколи не вчинила б так у колишні часи. Слухаю я недовго, бо не хочу, щоб мене за цим упіймали. Хоча одного разу я почула, як Рита каже Корі, що ніколи б так не принижувалася.

— Тебе ніхто й не просить, — сказала Кора. — До того ж припустімо, що б ти робила?

— Поїхала б у Колонії, — відповіла Рита. — Вони мають вибір.

— Стати Не-жінкою, голодувати аж до смерті, і Господь знає, що ще? — мовила Кора. — Аякже.

Вони лущили горох; навіть крізь майже зачинені двері я чула тихий дзенькіт, з яким тверді горошинки падали в металеву миску. Я чула, як Рита зітхнула чи буркнула щось на знак чи то згоди, чи то протесту.

— Усе одно, вони роблять це заради всіх нас, — сказала Кора, — чи так принаймні кажуть. Якби мені не перев’язали труби, це могла б бути я, аби була років на десять молодша. Не так це й погано. Важкою роботою не назвеш.

— Краще вона, ніж я, — відповіла Рита, і я відчинила двері.

Обличчя в них були, як у жінок, які говорять про тебе за твоєю спиною і думають, що ти їх почула: присоромлені, але й трохи нахабні, наче вони мають на це повне право. Кора того дня була до мене добрішою, ніж зазвичай; Рита — більш непривітною.

Сьогодні, попри похмуре обличчя Рити та її стиснені губи, я б воліла лишитися тут, на кухні. Може зайти Кора, яка нині робить щось деінде в будинку, із пляшкою лимонної олії та ганчіркою, тоді Рита приготувала б каву — у домі Командорів досі є справжня кава, — ми сіли б за Ритиним столом, який належить їй не більше, ніж мій мені, і поговорили б. Про біль і страждання, про хвороби, наші ноги і спини, про всю ту шкоду, до якої, наче неслухняні діти, можуть вдатися наші тіла. Ми кивали б головами, наче вставляли розділові знаки до голосів одна одної, говорячи цим: «Так, ми все це знаємо». Обмінялися б рецептами і спробували перевершити одна одну, перераховуючи наші фізичні нещастя; ми неголосно скаржилися б м’якими, мінорними голосами, так, як голуби туркочуть на карнизах та в жолобах. «Я знаю, про що ти», — так казали б ми. Або ж химерніше, як і досі кажуть старші люди: «Розумію, до чого ти ведеш». Наче голос сам собою був подорожнім, що йде до якогось віддаленого місця. Так би воно і було, так воно і є.

Я раніше зневажала такі балачки. Тепер прагну їх. Принаймні це розмова, хоч якийсь діалог.

Чи ми могли б попліткувати. Марфи чимало знають, спілкуються, передають неофіційні новини від дому до дому. Як і я, вони слухають під дверима — у цьому немає сумнівів — і бачать речі, навіть коли відвертаються. Я, бувало, ловила їх на цьому, чула відгомін їхніх приватних бесід. «Воно мертвим народилося». Чи: «Ударила її спицею, просто в живіт. То, напевно, ревнощі її гризли». Чи спокусливо: «То була рідина для миття туалетів. Спрацювала тільки так, хоча він мав би відчути смак. Мабуть, був аж такий п’яний, але її все одно викрили».

Чи могла б допомогти Риті пекти хліб — занурила б руки у м’яке, пружне тепло, таке схоже на плоть. Я прагну торкатися чогось, крім тканини чи дерева.

Але навіть якби я могла попросити аж настільки порушити правила поведінки, Рита все одно не дозволила б. Їй було б надто страшно. Марфи не можуть з нами брататися.

Брататися означає поводитися, як брати. Люк якось про це говорив. Сказав, що відповідного слова для поводитися, як сестри немає. Мало б бути сестратися. Йому подобалися такі штуки — походження, створення слів, цікаві приклади вжитку. Я завжди дражнила його за педантичність.