Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

«Сподіваюся, що того часу я вже помру», — сказала пані Фергер, і саме це вона й мала на увазі.

«Ніколи не варто пересаджувати старих рослин», — мовив пан Апотекер.

Він, певно, повторив це разів зо п’ять. Ото вже старий буркотун! Якщо його таки надумають пересадити, то варто перед цим вкоротити язика.

Я лишив книгу в кімнаті й запитав Еф’є, так ніби жартома, чи не хотіла б вона послухати газету. Вона лише кивнула, як і завжди кивала, коли я про щось питав.

Раптом мені спало на думку, чи в її голові все це не зайшло значно далі, ніж я гадав. Хтозна, може, вона, така на вигляд спокійна і тиха, у справжньому шоковому ступорі. Або ж, можливо, мовчки кричить. Поняття зеленого не маю.

Я почитав для неї, увімкнув музику й сам себе переконав, що вона це цінує. Це в будь-якому разі не зашкодить, а мені є хоч якась відрада.

О, згадалося про газету. «Хтось може передати ту кляту газету?» — лементував пан Беккер минулого тижня у Відпочинковій кімнаті. Еферт попорпався у свому рюкзаку й витягнув примірник тижневої давності. А Беккер так нічого і не помітив! Коли за півгодини Еферт так між іншим запитав, чи не видаються йому новини знайомими, Беккер вибухнув. І не лише на себе, що, як на мене, було би розумно, а й на Еферта. Це, звісно, неабияк потішило мого друга. Ми кайфували від того, як піниться Беккер.

Ми з Грітьє вийшли в онлайн і до дірок простудіювали, тобто передивилися всю веб-сторінку «Досвід Альцгеймера». Це інтерактивний сайт, на якому показано по коротеньких відео, як прогресує ця хвороба у старих жінок та чоловіків. Там можна перецокнути від точки зору пацієнтів до того, що думають їхні доглядачі. А ще є кнопка, завдяки якій можна клацнути на лікаря у заспокійливому білому халаті, який надасть вам професійне пояснення.

Мені було якось не тойво дивитися ці відео, коли поруч була Грітьє, та сама вона здавалася напрочуд спокійною. Вона сиділа й зацікавлено спостерігала, що має статися з нею за шість місяців чи за рік.

Останнє відео було про похорон.

Мене мов заціпило.

«Та годі тобі, Хенку, не будь таким похмурим. Тобі варто б думати: «Якщо вона не проти, то чого маю я?» У будь-якому разі, Альцгеймер нині дуже модний. Навіть журналу не розгорнеш, якщо не наткнешся на згадку про нього. Адельхайд Росен написала п’єсу про не всіх вдома власну матір, Ян Пронк розповідає про недоумкувату матір на «YouTube», Марія ван Хуфен описує хворобу свого чоловіка у «de Volkskrant». Якщо у вас немає близьких з Альцгеймером, то ви просто не в темі, наче з минулого століття. Тож ви маєте бути вдячні за те, що маєте мене!»

Я зааплодував їй.

Грітьє запросила мене на вечерю.

Схоже, що вже існує книга під назвою «Стара болячка». Цей шедевр Еллен Пасман про судову справу «Віллем Олтманс проти Нідерландів». Якщо мій щоденник колись таки опублікують, то «Старою болячкою» його вже не наречеш.

Я вигадав наступні альтернативні варіанти:

1. Стічною канавою вниз.

2. Кінець за життя.

3. Кінець зв’язку.

4. Не пуп землі.

5. Останнє ура.

6. Сигнали димом в ураган (звучить класно, але насправді сюди не дуже підходить — як приший кобилі хвіст).

7. Мухи на кав’ярі (аналогічно).

Учора ми з Грітьє вечеряли у «Сторк» — крутому рибному ресторані на березі Ей. Я ніяк не звикну, що старі фабричні будівлі використовують під заклади харчування, але їжа була смачною, а люди — приязними.

Туди ми поїхали мікроавтобусом, а назад верталися на таксі. Грітьє наполягала, щоб самій все оплатити.

«Мені лишилося спустити ще тисячу євро до того, як я більше не буду в курсі, для чого взагалі потрібні ці папірці».

Лише за пару місяців Грітьє стала значно відкритішою та рішучішою. Так ніби Альцгеймер звільнив її. Вона сподівається, що зможе навесні поїхати з нами у винну поїздку, але щоб при цьому не бути скіпкою в дупі. На перший погляд здається, що вона все тримає під контролем, але якщо придивитися пильніше, то можна помітити значне погіршення. Наприклад, їй було важко знайти дорогу від туалету до нашого столика. Та й коли прибуло таксі, вона намагалася сісти на водійське місце — водій саме курив на узбіччі. Чоловік подумав, що вона з нього приколюється.

Еф’є повільно згасає. Вона все більше й більше втрачає у вазі й майже весь день спить. Лише зрідка прокидається. Я й досі читаю їй та даю послухати музику, але її схвальні кивки стають чимраз слабшими. Схоже, вона повільно вмирає.