Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

— А що не так з нашим товариством? — не міг не вставити свого «фе» пан Беккер.

— Нічого.

— Ну то й нехай!

Цей новачок з кухні надто близько все бере до серця. Якщо хтось залишає на тарілці більше однієї картоплини, йому, схоже, в кайф вриватися до їдальні та лаяти на чім світ стоїть негідника. Він дуже приндиться своєю професією, от тільки здатен лише готувати, а це помітний недолік для кухаря. Може, в погоні за цілковитою щирістю мені й варто було б йому це сказати, але то щось була не надто підходяща мить. Я міг запросто отримати ножа поміж ребер. І, цитуючи Карела ван гет Реве: «До смерті ненавиджу, коли мене колють». Атмосфера вже й так доволі ворожа. Люди похмуро перешіптуються про те, що з ними невесело. Не думаю, що це правильний момент лізти з порадами поглянути у дзеркало.

Люди дивилися на мене співчутливо: о, гляньте-но, старий чолов’яга під зливою на маленькому а-ля кабріолеті. Але я повернувся в добрі старі часи. Я чекав на гарний дощ, аби випробувати новий прибамбас від зливи. Це пристосування не водонепроникне, як було обіцяно на упаковці, — протікає трохи по швах. Але гарне, що й казати, тому не скигли і стеж за дорогою.

Десь через годину я заїхав до фойє, змоклий до нитки. Портьє здавався розлюченим через сліди бруду, адже це він мав стежити за чистотою у вестибюлі. Я ще раз надзвичайно приязно кивнув йому.

За такої погоди не варто забувати зарядити батарею перед тим, як їхати. Якщо дорогою закінчиться енергія і ніхто вчасно не з’явиться на порятунок — смерть від переохолодження гарантована. Недільного грудневого дня чимало районів у північному Амстердамі повністю безлюдні. А якщо хтось і проходитиме повз, то ще питання, чи зупиниться він біля стариганя на мобільному скутері, який відчайдушно сигналитиме, чи лиш приязно помахає і продовжить свій шлях. Я завжди беру мобілку, так, про всяк випадок. Не знаю, чи підходять батарейки АА до таких залізних конячок, як у мене.

Після водних процедур на скутері я зайшов до Еферта на склянку бренді. Їх знадобилося аж три. Потім ми замовили піцу. Піца quattro stagioni надто довго пролежала в картонній коробці, навіть Мо було важко її пережувати.

Доплентавшись до своєї кімнати, я лиш спромігся миттю захропіти перед телевізором.

«Ви можете більше не читати їй. Не думаю, що пані Бранд ще вас чує».

Еф’є дуже рідко розплющувала очі й заледве на щось реагувала, тож, мабуть, медсестра мала рацію. Але десь всередині, гадаю, вона могла відчувати якусь туманну розраду в голосі біля свого ліжка. І доки я сиджу там двічі на день, то можу читати їй хорошу книгу чи дати послухати якісну музику. Якщо це не вспокоює її, то хоча б на трохи втішає мене. Не можна читати уголос та хвилюватися водночас.

Я також почав читати нову книжку «Гроші, або Життя». Вона про п’ятьох пожильців притулку, які вирішили пограбувати банк. Мені здалося, що це гарна книга з упізнаваними прототипами.

Старигані у моді. Принаймні таке виникає враження, адже фільмів, книг, документалістики та газетних статей про старих хоч греблю гати.

Ми не помічаємо, щоби та додаткова увага хоч якось впливала на наше щоденне життя-буття, якраз навпаки — для нас менше грошей та менше турботи, ніж кілька років тому.

Наступне покоління пенсіонерів починає нервувати, бо зараз вже видно як на долоні їхніх батьків і матерів, котрі стають самотніми та ізольованими, а то й стоять уже одною ногою в могилі. Нинішні заможні та впливові шістдесятирічні точно не бачать себе у такому місці, як це.

Пан Тольхейзен скористався мікроавтобусом, аби провідати свого сина у Ґузенвальді. Для людини, якій дев’яносто три, це досить-таки важко. Дорогою назад замислений водій допоміг йому залізти в автобус. Він всівся десь позаду, бо на передні сидіння вже були зайняті шістьма пенсіонерами.

То був довгий маршрут, через Бейльмер та Південний Амстердам, і пан Тольхейзен закуняв, бо водій встановив опалювання на 23 градуси, щоб не померзли старі кістки.

Прокинувшись, він зісковзнув зі свого сидіння. Йому пішло трохи часу на те, аби усвідомити, де він. Було тихо й темно. Двигун не працював, він був один як палець. Мікроавтобус стояв припаркований у тихому місці у Коґ ан де Зані, двері, ясне діло, — замкнені.

Тольхейзену знадобилося півгодини, аби привернути увагу перехожого, а тоді ще п’ятнадцять хвилин на те, щоб прибула поліція. За тридцять секунд двері виламали.