Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Домовився післязавтра зустрітися з геріатром. Можливо, він зможе чимось зарадити із цим надокучливим, хай навіть і не сильним кашлем.

Мені наснилося, що я поклав на обличчя Ефʼє подушку, а тоді сів на неї. Прокинувся спітнілий, у якійсь паніці. Знадобилося тридцять хвилин та дві чашки чаю, аби заспокоїтися.

Сидячи біля її ліжка, бачачи її тугу та біль, я час від часу бажаю їй спокійної смерті. Але зробити це власноруч — ніколи не зміг би. Від самої лише думки про це мені стає зле.

Ми закінчили першу книгу. І слава богу. Продовжимо, сподіваюся, чимось світлішим. «Самотність простих чисел». Із заголовку багато й не второпаєш. Та з двох книг, що лишилися, Ефʼє обрала її.

Мені чомусь здається, ніби їй байдуже, що я читаю, аби лиш читав. Видаюся собі балакучим струмком, який тільки те й робить, що присипляє.

Вибір музики до її щоденного сеансу нічого не важить, хоча я ніколи не поставив би їй важкого металу на зміну або одного з тих англійських реперів, де всі пісні про факання того чи сього. З таким геніальним тріо Баха, Моцарта та Бетховена диск-жокей не може помилитися. Зазвичай її це гарно заколисує.

Я щойно пробігся по супермаркеті у своєму першому підгузку. За відчуттями — ніби нормально.

Тож бар’єр подолано. Це може бути якось пов’язано з тим, що у нас з’явилася нова мешканка, яку частенько бачать у коридорах з великою мокрою плямою ззаду на сукні. Хтось завжди вкаже їй на це — стримано, але й задосить голосно, щоби всі почули.

«О, я знову протекла?» — скаже тоді вона, здивовано й стривожено, так наче це не трапляється кілька разів на тиждень.

Хтось потім виявить, що її стілець також просякнутий вологою.

Я хочу за усіляку ціну не допустити ситуації, коли мені вказуватимуть на мокрі штани. Тож я взяв на пробу упаковку підгузків для нетримання сечі (міні), які сьогодні вранці дав мені геріатр.

Окрім цього, лікар сказав мені дещо нове. Жодних нових недугів («Статус-кво дорівнює прогресу», — задоволено мовив він) і жодної нової надії для Еф’є.

«Оскільки ця пані не повідомила завчасно про своє небажання доживати віку в будинку догляду, прижиттєвого заповіту так і не вдалося відшукати, а сама вона тепер не може висловлюватися зрозуміло, то, боюся, евтаназія — не варіант. Жоден лікар не ризикуватиме».

Я читав, що Бернард та Жоржетта Кейзес, котрі були одружені впродовж шістдесяти років, пішли із життя рука в руку. Браво!

Місцем для свого заключного акту вони обрали розкішний готель у Парижі. Вони замовили сніданок у постіль, тож невдовзі їх там і знайшли. Бідолашна покоївка.

До позитивніших записів: вчора я вечеряв із Ріа та Антуаном у маленькому індонезійському ресторанчику. Смачні страви, за винятком тієї, коли в мене трапився такий напад кашлю, що крупук змело зі столу. Але ніхто не звернув уваги.

Цього разу розмова стосувалася не лише їжі: схоже, вони хочуть поїхати наступної весни у винний тур і запитували, чи не хочу і я приєднатися до них. Вони дуже розчарувалися, побачивши, що я спочатку сумнівався, бо мені почулося, що вони сказали «Райн-тур». Я подумав, що подорож буде човном по Райну, з кількома сотнями стариганів, без змоги зійти з борту, — це не надто мені підходило, бо уявлялося як пекло на землі.

Коли ж ми з’ясували це маленьке непорозуміння, я сказав їм, що і сам про таке думав.

— Тоді об’єднаймо сили, — запропонував я.

Я маю кілька домовленостей про те, щоб тягнути Еферта в інвалідному візку від одного шато до іншого. Він схильний час від часу падати з крісла, особливо коли хильне зайвого.

А приглянути за псом попросимо Стельваген.

Лишився ще місяць до того, як закінчиться рік і щоденник буде завершено. Минулого вечора я перечитував вибране, і мені стало прикро, що так багато часу все видається похмурим, хіба ж ні? Тоді як одна з причин писати — відволіктися від смутку, що панує тут.

Але сталося от як: за своїм щоденним розпорядком я йшов від ампутованого Еферта до недоумкуватої Грітьє й вегетативної Еф’є.

Наш клуб «Старих, але ще не мертвих», який іще недавно процвітав, опинився, хоч і недовго, у жахливій скруті. Ці нещастя порадували пана Пота, цитую: «Їм кінець, адже так? Ми для них не задосить гарні. Тож тепер вони можуть радісно запхнути свій клуб собі ж в зад».

«Що вони тобі зробили? Виходить, це тебе так непокоїть?» — здивовано запитала пані Оперс.