Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Гаразд, на тому й домовилися.

У притулку під назвою «Давно вже час», що у Ден Боші, деяким пожильцям доводиться платити за туалетний папір. Принаймні так було два роки тому. Тоді через це здійнявся несусвітній галас. Нині подейкують, що такий же спосіб економії розглядають і для нашого закладу. Не думаю, що це гарна ідея. Дехто з тутешніх пожильців такий скнара, що якщо йому доведеться платити за туалетний папір, то, ймовірно, він узагалі не витиратиметься або зачекає і згодом відшкрібатиме все уже в душі. Якщо тільки на дýші теж не збираються економити.

Хоча й зараз тут не пахне свіжістю. Інколи в мене таке враження, що туалетний папір уже видають як пайок.

У газетній статті мене заінтригувало те, що лише «деякі» пожильці мусили платити за свій папір. Чому не всі? Чи людям видавали обмежену кількість шматочків, а за решту додаткових вони мусіли платити?

Агов, Хендріку, це точно не тема для інтелігентної розмови! Бо ж я насправді вельми шанований пан. Непомітно шанований, ось як я описав би себе. Не велетень і не курдупель, не гладун і не сухоребра. Сірі чи темно-сині штани, охайна фланелева сорочка. Багацько зморшок і лише кілька сивих волосин, які барбер підстригає за 16 євро менше, ніж за десять хвилин. І щонайменше п’ять із цих хвилин витрачаються в пусту. Похід до барбера скоро коштуватиме мені більше одного євро за волосину.

Кімнату Еф’є потрібно звільнити щонайпізніше до 1-го грудня. Директорка поквапилася, давши нам кінцевий термін 1-го січня. Вона й справді хотіла дати нам більше часу, та ще раз все обмізкувавши, прийшла до висновку, що це було не за правилами.

«Ви маєте на увазі ті правила, яких нам не дозволяється бачити? Ті?»

Так, саме їх вона і мала на увазі. Мені здалося, що я бачив спалах сорому на її обличчі.

Мене викликали до кабінету Стельваген разом із донькою Еф’є, аби «обговорити ситуацію», але, як виявилося, обговорювати було нічого. Ханеке запитала мене, чи зможу я піти з нею, щоб повідомити матір.

Я не хотів іти, але подумав, що мушу.

Ми вирішили розповісти їй про все, як є. Схоже, Еф’є зовсім не здивував той факт, що її виселяють з кімнати. Їй стало трохи краще. Вона навіть могла вимовити щось, що звучало схоже на «так» чи щонайменше легко було відрізнити від «ні». Трохи могла рухати правою рукою та правою ногою, та й ковтати було вже не так важко.

Ми запитали, що з речей вона би хотіла помістити до сховища, а що — тримати біля ліжка, де мала шафу, стілець і тумбочку. У палаті догляду особисті речі зменшено до мінімуму.

Потім я увімкнув для Еф’є музику на півгодини — це розслабляє її й дарує спокій. Я вже бачив, що ідея з iPod була класною. Собі я придбав ще одного. (Хтось би міг сказати, що я «такий модний»). От тільки я не знаю, як самотужки завантажити на нього музику.

Портьє відмовився впускати блакитного та зеленого Чорного Піта. Дозволявся лише чорний, але пані де Руж сказала, щоб він не смів розкидати своїх дарів поверхами, як це заведено, бо вони в’їлися б у килими.

Подейкують, що синій та зелений Піти поскаржилися, що, мовляв, це дискримінація. Керівництво заявило, що портьє діяв за власною ініціативою. Вони боялися скандалу. Ніхто не знав, хто відправив тих Пітів.

Роблячи Еферту послугу, вчора я знову взяв участь у турнірі з белоту. Ніхто інший з Ефертом не гратиме. Вони і проти нього не грали б. Хтось зі старих скнар розвинув нездорову антипатію до мого друга, якої той не заслуговував, навіть якщо інколи й міг довести когось до білого коліна чи посидіти комусь у печінках.

На противагу своїй постійній звичці грати абияк, я й справді доклав усіх зусиль, і в результаті ми отримати третій приз — дві шоколадні літери.

Пан Пот надувся й похмуро заявив: «Я все одно шоколад не люблю, принаймні цей сорт».

«Ну, а я шоколад люблю, але віддаю свій приз наймилішій учасниці турніру — пані Алтьє, яка може без проблем використовувати солодкі калорії», — сказав Еферт, пропонуючи свою шоколадну літеру Алтьє, худорлявій маленькій мишці, яка прийшла останньою і тепер усміхалася на весь рот. Еферту не можна шоколаду через діабет.

Ніхто не знав, хто відправив нам тих трьох Пітів.

Зеленого та синього, як я й казав, не впустив портьє, а чорний пішов вже за три хвилини, видаючи усілякі незрозумілі звуки. Розповзлися численні теорії про таємну змову: